Pages Menu
Міжнародний літературний конкурс романів, п'єс, кіносценаріїв, пісенної лірики та творів для дітей
Categories Menu

Опубліковано on Апр 29, 2013 in Вибране, НОВИНИ, Новини «Коронації» | Немає коментарів

Андрій КОКОТЮХА: «Художній твір — це не гасло, а письменник — не учасник мітингу. Це не прапороносець»

Андрій КОКОТЮХА: «Художній твір — це не гасло, а письменник — не учасник мітингу. Це не прапороносець»

Андрій Кокотюха – літературно активний вітчизняний діяч, який про професійну словесну кухню може розказати багато і цікаво. І сьогодні він розповість нам про «Коронацію слова» і вітчизняний детектив, про розірвану Україну і дражливу тему УПА, про «Червоного» і свої жіночі псевдоніми, а ще дасть кілька «кокотюхівських» порад і відповість на запитання: «Як стати українським письменником?»

Кокотюха нині (за певними стереотипами) – бренд детективних story. Не хочеться іноді відійти від такого амплуа?

Ну, по-перше, це не правда, що бренд, інакше б книжки розходилися значно більшими тиражами (сміється). По-друге, я не соромлюся того, що займаюся детективним жанром, але якщо взяти навіть 23 художні книжки, які вийшли,  то з них я нарахував всього 5 детективних романів. Отже, всі інші – це власне відхід від того. Я не займаюся тільки мелодрамами та фантастикою. Тому що мелодрами –  жанр, який доводить жінок до сліз. Я вважаю, що жінкам чоловіки повинні приносити тільки радість, а фантастика… В мене півкулі мозку не так налаштовані. Я все ж таки мислю більш реалістичними категоріями. Крім того, сьогодні я пишу не просто в іншому жанрі, а й під жіночими псевдонімами.

Тому я не сказав би, що все так буквально треба сприймати. Так, це жанр (детектив – ред.), який мені подобається, жанр, в якому я хотів би й надалі бути. Але з самого початку я не писав детективів. Мій перший повноцінний детектив – це «Темна вода», який отримав гран-прі конкурсу «Коронація слова». До того часу детективів я не писав, то були кримінальні романи, то були пригодницькі романи, то були трилери, але перший детективний роман, я написав у 35 років, а видаватися почав з 25. Отже, справді, існує певний стереотип, але в цьому ніхто не винен. По-перше, це тому, що в Україні поки що відсутній  книжковий ринок. По-друге, існує таке дивне сприйняття: у нас детектив – все, що не мелодрама. І мелодрама – все, що не детектив. Я сказав би, що я займаюся гостросюжетною літературою, а гостросюжетна література – це і детектив, і пригодницький роман, і хорор, і трилер, і історико-пригодницький роман, і соціальні драми, написані мною під жіночими псевдонімами.
Одним із таких «відходів» був «Червоний». Що надихнуло до його створення: зовнішні культурно-історичні обставини чи внутрішній поклик? Тема доволі складна, болюча… Давно виникла думка над нею попрацювати?

Ні, недавно. Як говорив один знайомий кінопродюсер: «Я бізнес-орієнтована людина». Я орієнтований на ринкову літературу. І якщо аудиторія вимагає історичних романів, я не можу не торкатися таких тем. Ні для кого не таємниця, що роман Василя Шкляра «Чорний ворон» підштовхнув цю тему, але існує секрет. Ніхто не хоче казати, що інтерес до роману Шкляра виник через 1,5 року після того, як книжка була опублікована. На хвилі скандалів довкола антисемітизму, ксенофобії… Щойно тут підключилася політична складова, тиражі цього роману пішли вгору… Після  скандалу почали читати всі, навіть ті, хто не хотів. Я не кажу, що це погано. До цього роману можна ставитися по-різному. Як і до романів Люко Дашвар. Хоча вони абсолютно різні за стилістикою, їх об’єднує одне: великі тиражі.

Так от. Україна розірвана. В Україні Президент – Янукович, міністр освіти –  Табачник. Україна платить найбільше податків у світі, як доведено. В Україні є регіони, де використовується рабська праця дітей. В Україні один з найвищих рівнів побутового насильства. Українські міста потопають у смітті. І на тлі цього українська книга, яка має великий тираж, – це не злочин. Це не найбільший злочин, на який може спромогтися український видавець і український письменник (сміється). Саме тому я спробував  зайти ось у цю лінійку, як кажуть, і запропонувати свій твір.
«Коронація слова» прикрасила «Червоного» спеціальною відзнакою за найкращий історико-патріотичний твір. І зараз він активно продається, читається, обговорюється. А як йшла підготовка до написання роману?

У мене не було всього життя, як у Шкляра, який казав: «Я пишу роман усього мого життя». У мене не було 7 років, як у Забужко, яка казала: «Я писала 7 років». У мене було 2,5 місяці. Я взагалі швидко пишу. Звісно, я працював у певних архівах, спілкувався з людьми, але коли шукав тему, я не від самого початку хотів братися за УПА. Ця тема мені неблизька. Я з Чернігівської області. Там ніколи не було УПА. Але знову ж таки ця тема провокаційна, дражлива, спекулятивна. І важливо було знайти форму, яка зніме певну напругу, яка так запропонує цю історію, щоб не було від неї відрази. Тому, шукаючи цю форму, я знайшов дві речі.

Будь-яку книгу я пишу з кінця.  Спочатку я придумую фінал, а потім пишу, чим ця історія могла б початися. Отже, вивчаючи тематику, я побачив те, про що дуже мало говорили і писали: коли українські повстанці опинялися заарештовані в таборах, вони дуже швидко починали піднімати там повстання. Це прийшли озброєні люди, які майже рік тому воювали, і раптом опинилися… Це було не ув’язнення. Це був військовий полон. Вони були військовополоненими. І вони починали підіймати в таборах бунти на тлі того, що в той самий час після війни в таборах сиділи  учасники війни: радянські солдати, офіцери. Дехто з них навіть був героєм Радянського союзу і жодного опору не чинив. Розібратися чому так і спонукало мене до цієї теми. Ось ця ось ніким не піднята табірна тема. До того часу в українській белетристиці табори і взагалі радянські тюрми згадували хіба Іван Багряний або Борис Антоненко-Давидович.

І друга річ, про яку я хотів би сказати, – це те, що уникнути пафосу надзвичайно складно. Тема так і проситься, щоб з нею вийти на якийсь мітинг під якимись прапорами, але художній твір – це не гасло, а письменник – це не учасник мітингу. Це не прапороносець.

Я не можу вжитися у шкуру бандерівця, мене нічого не пов’язує ані  ментально, ані родовідно з українськими повстанцями, тому я вирішив стати на позиції звичайного пересічного громадянина (не обов’язково українця), звичайної людини, котра сприймає цю тему негативно, і спробувати з їхнього погляду подивитися на цю проблему. Як написали пізніше, тут бандерівці показуються очима їхніх ворогів. І люди відзначають цей роман. Мені пишуть дуже багато в приватку після виходу «Червоного». Майже кожний тиждень хтось пише (у Фейсбук, у приватку) і подяки, і просто намагаються щось говорити, і відзначають, що саме ця табірна тематика багатьох зачепила, і, як Ви правильно сказали, для дорослих людей (як я, як Тетяна та Юрій Логуші, кому 40 і 50) це, справді, не новина. Під час Перебудови частково відкривалися архіви, були публікації «Огонька», документальні фільми про повоєнні часи…. Люди мого віку і старші читали Шаламова, Солженіцина, публікації українських в’язнів. У 1988 році видавництво «Дніпро» видало спогади в’язнів українського автора Івана Іванова – «Колима», але ті, кому до 40 чи навіть до 30, цієї інформації в системному вигляді просто не мають. Саме тому для багатьох людей була новина, що ось саме так усе відбувалося.
Одним словом, успіху Вам не бракує. Але Ваша постать як письменника досить суперечлива: Вас або читають, або ні. Третього не дано. Як це впливає на Вашу творчість і чи впливає взагалі?

Ну, по-перше, у мене відсутня творчість. Творчість є в поетів. У мене все чітко визначено… От сьогодні я можу написати стільки-то. Щоб здати книгу, я сам собі визначаю дедлайн. Я знаю, що  до 30 квітня, тепер уже до 4 травня,  мушу здати Малковичу третю книгу, після 15 липня – книгу у видавництво «КСД» («Клуб сімейного дозвілля» – ред). Ну про яку творчість… Творчість означає муки творчості. Вона передбачає натхнення, а в мене це робота. Творча, але робота. Творча професія. І я бажаю всім такого ставлення до роботи.

По-друге, насправді мені хотілося б якомога більше негативних відгуків, тому що коли лають – це щиро, коли хвалять, це не завжди може бути щиро, це може бути компліментарно. Не хочеться спекулювати на понятті конструктивна критика. Бо кожен скаже, що ми тебе конструктивно критикуємо, а ти ображаєшся. Ні. Я хочу, щоб мені пояснили, що мій твір поганий не тому, що в нього великий тираж, не тому, що це не Кафка, не тому, що це не Джойс і не тому, що це не Забужко, а тому, що він не відповідає жанру, певним критеріям та вимогам. Мені потрібна оцінка: щоб мені пояснили цей детектив поганий як детектив, а не тому що він поганий, бо це не мелодрама. І я реагую на такі зауваження. Не болісно, але намагаюся реагувати.
То все ж таки Андрій Кокотюха в сучасній українській літературі «герой чи бандит»?

Герої бувають там, де щось неорганізовано відбувається. Героїзм проявляється там де «бардак» кругом. Мені хотілося б бути бандитом. Я поясню чому. В хорошому розумінні цього слова. Тому що у нас героям не можна нічого, а бандитам можна все. Тому ось так.

Юрба асоціює детектив з кров’ю, бандитами, пошуком винних. Істинні читачі – з цілою філософією. Але других менше. Ви працюєте в напрямі зміни ситуації. Як оцінюєте цей процес?

Почну з того, що в Україні дивна ситуація. Українці – споживачі детективів, але не виробники. Якби українці цього всього не читали, то ця література не займала б чільне місце у книгарнях. Українці, так сталося, ми з вами – українці, переважно з логікою не дружимо тоді, коли література детективна доводить перевагу логіки над емоціями, перевагу нестандартного мислення над консерватизмом, такою якоюсь уніфікацією нашого життя і саме тому в Радянському Союзі, наприклад, ці жанри були заборонені. Офіційно був якийсь там радянський детектив, але ви не прочитаєте сьогодні цих книжок, їх неможливо перевидавати. Навіть в Україні. Натомість жити залишаються романи, написані у вільних країнах. Чому цей жанр такий популярний? Тому що він пропонує таку модель світу, яка повинна бути. Цей світ справжній, світ дуже комфортний, світ, в якому добро перемагає зло, світ, де перемагає здоровий глузд, де завжди красиві жінки. – Які вмирають – (жур.). Може, і вмирають. Чоловіки залишаються чоловіками. Жінки залишаються жінками. Немає якихось напівтонів. Усе відбувається розумно, правильно, облаштовано. Люди хочуть облаштовувати це життя саме так. Підсвідомо. Не всім удається, але ті, хто багато читає літератури, ті, хто читає такі жанри, їм, справді, вдається йти по життю. Тому що, я не раз казав, це література, яка написана переможцями про переможців і для переможців. Це, як правило, книги з фіналом. Я не скажу, що там всюди торжествує герой, але там завжди покаране зло. Хоч морально. Хоч фізично. Це важливо. В житті, звісно, такого немає. І немає в житті навіть успішної країни, де з’являються успішні детективні романи.

Що таке кров, насильство, бандити? Мені хотілося б, щоб в книжках цього було набагато більше, а в житті – якомога менше, бо штучна кров набагато краща, ніж штучна любов, яка є в мелодрамах. От кажуть: «Ну, давайте нам щось про любов». Для чого вигадана любов, якщо ось навпроти тебе сидить жінка і полюбити можна її. «Малыш, ведь я же лучше собаки», – як казав Карлсон, розумієте? Але ніде так, як у детективі, де головний злочин – убивство, не показано цінність людського життя. Чому детективи про вбивство користуються найбільшою популярністю, а не, скажімо, про крадіжку якої-небудь скрипки чи персня з діамантом? Скрипку можна зробити. Перстень можна купити, заробити на нього грошей, а людське життя одне і в будь-якому разі смерть –  це трагедія. Цілий світ втрачається від смерті однієї людини. Світ довкола нас агресивний був, є і буде завжди. І коли отакі от твори пропонуються нам зараз у вигляді роману, вони мимоволі дають модель: як вижити, як набратися якого-небудь життєвого досвіду. Дають модель, хоч і не дають поради, адже це не довідник з кулінарії «Як приготувати борщ». Хочеш – слідуй їй, хочеш – не слідуй. Словом, перевага логіки над емоціями, торжество справедливості і цінність людського життя – ось, як на мене, одні з головних причин, чому детективи такі популярні.
Хотілося б дізнатися, куди зникла ініційована Вами детективна полиця в книгарні «Є»? Чи настільки все погано з вітчизняним детективом, що і полиця не потрібна?

Наприклад, вважається, що «Коронація слова» детективи тільки й пропагує, а я порахував: їх за 13 років  вийшло тільки 7. Це наше горе. Щоб написати детектив, треба його читати. А український  письменник «грамотний». Він не вважає за потрібне читати таку літературу, саме тому я започаткував свою приватну премію. Я буду давати її в межах «Коронації…». Я спробую  трошечки стимулювати, щоб люди отримали мотивацію писати детективи. Можливо, гідних творів буде набагато більше і видавцям буде з чого вибирати. Я за сегментацію. Ну, от не може такого бути, що ми заходимо в нормальну книгарню і там є окремо детективи, окремо мелодрами, окремо фантастика. Українська література вся звалена в купу, як якийсь овочевий набір. А щодо детективної полиці, то це не до мене треба звертатися. Була така спроба і досить успішна, але тут же… Це ж не мій бізнес, я тут сам гість.

Треба, щоб автори чітко визначили: «Що я пишу»? – Книгу». Дуже добре. Але яку? (сміється). І куди її ставити? Якщо людина сама собі на ці запитання відповість, читачам теж буде легше.
Андрію, незважаючи на примхливу і мінливу сучасну літературну ситуацію Вам вдається втримувати «корону». У чому ж успіх? І що можете побажати майбутнім конкурсантам подружжя Логушів?

У мене досвід вигравати анонімні конкурси. Отже, раджу набагато більше читати. Треба просто вчитися писати читаючи книжки. Неможливо зробити гайку, якщо ти перед цим не бачив цю гайку. Треба стати перед дзеркалом і дати собі відповідь на питання: для чого мені бути українським письменником? Заради того, щоб заробити грошей? Одразу відпадає. Славу на 15 хвилин? Ну, дадуть тобі диплом… Але ви подивіться: та ж сама «Коронація слова», нагороджуючи рукописи, дає всім людям рівні старти так само, як було в часи моєї молодості під час конкурсу «Смолоскипа». У людей виходили книжки за кошти видавництва. Можливості однакові в усіх. І премії давали всім однакові, але чомусь одні обмежились однією книгою, а інші далі пишуть, пишуть і пишуть. Так само конкурс «Коронація слова»  на рівні рукописів дає рівні старти й можливості. Далі справа навіть не за видавцем. Все ж таки сьогодні, як би не хотілося, участь автора у процесі самовизначення дуже багато важить. Не буває книги для всіх. Я не пишу для всіх, я пишу для вас. Кожний автор, який пропонує гіперсуперелітарну прозу, мріє зібрати стадіони, висловлюючись мовою шоу-бізнесу. Він мріє про мільйони. Він мріє про мільярди тиражів. І тут немає нічого поганого, якщо людина на це націлена. Але вона мусить дати собі відповідь: для чого це їй потрібно? Це перше. Кому цікава її книжка? Це друге. Не всім, а треба визначити свого читача персонального. Не всі ви – мої читачі. Я прекрасно розумію, що, наприклад, після зустрічі зі студентськими аудиторіями, може, 5 осіб будуть моїми  постійними читачами. І це нормально.

І знову ж таки треба намагатися бути гнучкими. Наприклад, я ж коли пишу книжки, я не пишу тільки мелодрами і фантастику. Якщо мені видавець каже, що  треба написати під жіночим псевдонімом соціальний роман, я це роблю. З мене нічого не падає: ні 12 премій «Коронації слова», ні щось інше, нічого. Чи ти готовий стати професійним письменником? Чи ти готовий, незважаючи на те, що тобі це не приносить ніяких грошей, писати, писати і писати далі?

Якщо сьогодні непопулярні ті жанри, в яких ти працюєш, але тобі хочеться писати, переформатуйся, доведи, що ти професійний письменник. У першу чергу собі.

Інтерв’ю підготували:

Ірина КОСТЮК,
Юлія МЕРЗЛЮК

http://koronatsiya.com

Залишити коментар