“У літературі про Вінниччину попит шалено випереджає пропозицію”

Так каже літературознавець Олександр Вешелені, а ще він переконаний, що вінницька громада і суспільство загалом дозріли до продукування перспективних проектів в економіці, політиці, культурі

Про те, які книги найкраще продаються і з чого варто починати авторам-початківцям, “Місту” розповів літературознавець Олександр Вешелені. Він чудово орієнтується у літературному просторі, знає багатьох відомих письменників, а головне – вдало зумів поєднати свою улюблену справу з роботою, яка приносить йому неабияке задоволення.

– Олександре, з чого почалася Ваша діяльність у книгарні?

– Інтерес до організації літературних подій з’явився паралельно зі здобуттям освіти, особливо після організації у 2009 році “Антонич-Фесту”, присвяченого 100-літньому ювілею поета Богдана Ігоря Антонича. У педуніверситет вдалося запросити гарних митців зі Львова, які у навчальному закладі створили фестивальний дух. Ну, і звісно ж, відкриття у Вінниці Книгарні “Є” стало поштовхом до розвитку літературних подій. Завдяки щасливому збігу обставин мені вдалося сюди потрапити, і те, що тут відбувається за моєї участі, – насамперед справа для душі.

– Який новий досвід удалося отримати?

– Так склалося, що донедавна Вінниця у літературному плані пасла задніх і не виходила за рамки області, все трималося на такому собі “цеховому” житті. Були цікаві проекти, ідеї, фестивалі, але вони не рухалися у напрямку медійності. Було важко зруйнувати звичні рамки літературних заходів, особливо, коли письменник не просто написав і видав книгу, а ще й прийшов і розказав про неї – у нас тривалий час не вистачало діалогічного формату, хоча багато хто пробував його втілити в життя.

Кілька разів у Вінницю приїздили Юрій Андрухович, Андрій Курков, але то поодинокі випадки, і люди не стежили, що саме у місті відбувається у літературному плані, а бібліотеки мали обмежену аудиторію.

– Які літературні вподобання нині у людей?

– Вони завжди коливаються, зовнішні чинники впливають на них більше, ніж власне рішення прочитати щось конкретне. Зараз, у медійну добу, запити формуються за резонансом. Коли я тільки починав активну роботу з презентаціями, був період великих літературних скандалів, пов’язаних із Ліною Костенко, Василем Шклярем, тоді їхні продажі шалено виросли, в рази збільшився інтерес до літератури. До них долучився феномен Мирослава Дочинця і його книг “Вічник” і “Многії літа. Благії літа”, які розкуповувалися, мов цукор, роздаровувалися десятками примірників. Далі відбувся спад, який тепер почне, вочевидь, зростати за рахунок останніх подій в Україні. Нині масово виходять книжки про Євромайдан і дотичні до нього, текстові і фотовидання, проза і поезія. Ця хвиля, можливо, знову приверне увагу людей до потреб читати свіжі книги. Зрозуміло, класика і розкручені імена завжди матимуть запит, у першу чергу серед молоді, бо є поняття “модних” авторів – Селінджер, Оруел, Кастанеда. Їх імена не сходять з вуст, бо є стереотип, що коли ти це прочитав, воно тобі щось дало. Або навпаки – не дало, але ти все-одно будеш розказувати про це усім. Зараз складно говорити про читацькі смаки, топи продажів книгарень – не єдиний показник.

– Наскільки ефективні зустрічі з авторами?

– Усі ті речі, які у нас збирають аудиторію більше 30 людей – це вже гіпераншлаг для літератури. Це показник для відомих авторів. Коли ж людина менш відома і є острах, чи на неї взагалі прийдуть, треба попрацювати над афішами, прес-релізом, розсилками. Навіть коли на зустріч приходить менше десяти людей, але вони виявляють активний інтерес, спілкуються з автором, останній  задоволений не кількістю, а якістю.

– Сучасному поколінню старше часто дорікає, мовляв, молодь розучилася читати, літери забула.

– Це всеодно, що оцінювати  суспільство за соцмережею “Фейсбук”, де збирається трохи інша аудиторія, ніж “Вконтакті” – і складається враження, що у нас усі великі громадські активісти. Та кількість молоді, яка приходить у книгарню, свідчить про те, що інтерес до читання насправді великий. Культурне життя міста, яке пожвавішало за останні 10 років, – це якраз логічний процес виходу запитів людей на якісно вищий рівень. При наявних запитах з’являється все більше можливостей їх задовольнити, все більше людей дивляться на Вінницю як на місто, де варто робити якісь цікаві проекти. Постійні нарікання на те, що нація деградує, в принципі, виправдані, але це те саме, що нарікати на відсутність державної підтримки культури. Суть у тім, що не тільки держава може її підтримати: коли буде більше ідей – знайдуться і засоби їх втілити.

– Чи вплинула електронна література на паперову?

– Тут по-іншому можна запитати: наскільки вплинула на нас звичка читати з екрану? Повертаючись до попереднього запитання про те, що молодь не читає, скажу, що вона якраз дуже багато читає: електронні повідомлення, пости, сторінки в інтернет-мережі. Потреба читати нікуди не дівається – змінюються механізми. Можливість багато прочитати з екрану саме про те, що тебе цікавить, виграє перед вистоюваннями у бібліотеці. Електронні літературні тексти в Україні ще не є повноцінними гравцями ринку і культурного простору, бо вони переважно нелегальні, пірат-ські. В Україні проти цього рано чи пізно знайдуться механізми. Важко говорити про те, що буде з паперовою книгою. Як говорить Умберто Еко: “Не надійтеся позбутися книжок”, адже це те, що довгий час “зацементовувало” нашу цивілізацію.

– Які Ваші особисті літературні вподобання?

– Вони стандартні. Це літературна класика ХХ ст. Із сучасної літератури вибираю те, що може здивувати або задовольнити інформаційний голод. Цікавлять нехудожні книги сучасних авторів, у яких ті описують, як бачать світ вони самі, а не їхні замасковані герої. Авторам варто заглиблюватися в речі, про які вони пишуть, бути трохи серйознішими, не забуваючи й про самоіронію.

– Вибираючи книги, чим керуєтеся?

– Є читацький досвід, який дозволяє відсіяти зайве. Далі долучаю відгуки критиків, читачів. Люблю те, що викладено зі смаком. Навіть документальна книга буде цікавою, якщо це не сухий звіт фактів. Буває, починаю читати, книга подобається, але все одно її відкладаю. Не буду списувати це на банальну відсутність часу, але, наприклад, “Чорного ворона” прочитав на дві третини і, в принципі, не сумую за тим, що не дочитав, так само, як і не шкодую за прочитаним. Книга мені добре йшла, але настав момент, коли додалися інші потреби у враженнях, бажання і пріоритети. Колись обов’язково дочитаю.

– Щоб книга продавалася, вона має бути добре пропіареною?

– Має бути багато збігів, як мінімум два: таланту і затребуваності або хорошого піару і скандалу з боку суспільства чи різних суспільних інституцій. Скажімо, з “50 відтінками сірого” ситуація така – перчинка плюс зміна аудиторії. Якщо раніше еротичні романи читали чоловіки для збагачення фантазійного досвіду, зараз їх читають жінки за 35, які частково не задоволені особистим сексуальним життям і намагаються на рівні читання забороненого плоду вийти за рамки стандартності, у якій перебувають, бо вони – домогосподарки.   Минає період вседозволеності, бо вона стала літературним моветоном і актуальна тільки для певної ніші. Елітарна література теж позбавилася потреби вічно матюкатися і руйнувати все, що було до нас, і просто рухається далі.

– Які автори зараз на хвилі популярності?

– Останні п’ять років найбільш обговорюваними є Люко Дашвар, Мирослав Дочинець, Володимир Лис, Василь Шкляр і Ліна Костенко. До них додається більш інтелектуальна п’ятірка: Оксана Забужко, Юрій Андрухович, Юрій Винничук, Тарас Прохасько, Іздрик.

– Хто з авторів, які приїздили у Вінницю, справив найбільше враження?

– Особливо пригадуються ті, хто приїздив до нас уперше, адже це було неабияке випробування для них, а для нас – ще один погляд на Вінницю збоку. Наприклад, Тарас Антипович, побувавши у Вінниці, акцентував увагу на трьох моментах. Зобразив її як місто з богатирською грою (хокей на траві), як місто, де хрюкають лебеді у фонтанах і де найкраще смакує “Бердичівське”. Такі моменти роблять місто яскравим, цікавим, непізнаною землею, яку хочеться відкривати. Зрештою, набір стереотипів у вигляді Пирогове і Вервольфу уже не цікавий. Вінниця не повинна перетворюватися у Львів, але за рахунок того, як письменник дивиться на наше місто і потім ділиться спостереженнями, вона може набути впізнаваної аури. Навіть коли йому з першого разу не сподобалося – це теж  важливо, адже ми бачимо, чого у нас не вистачає або забагато.

– Із чого варто стартувати автору-початківцю?

– Їм треба побільше читати. Варто перевірити власні сили або у літературному конкурсі, або показати свій твір авторитетній людині, яка допоможе його просунути, чи звернутися до видавництва. У будь-якому разі варто розширювати коло спілкування, знайомитися з людьми на творчих зустрічах. Перший написаний твір варто відкласти, згодом перечитавши його ще раз. Не можна бігти у видавництво, щойно поставивши крапку (якщо ти не досвідчений автор). Текст повинен прожити життя від малого до великого, від вузького експертного кола до виходу в маси. Коли твір виходить у маси – від автора уже мало що залежить.

– Яка ситуація із місцевими авторами?

– Так співпало, що саме із 2011 року кількість вінницьких авторів, відомих на всю країну, зростає майже в геометричній прогресії. Передусім завдяки конкурсу “Коронація слова”, але не тільки. Серед найбільш відомих – Вікторія Гранецька, Наталка Доляк, Тіна Гальянова, Сергій Тачин, Катерина Калитко, Віктор Мельник, Василь Пастушина, Сергій Шкабара. Показник хорошої літератури – орієнтованість на те, що вона не залежуватиметься у бібліотеках, виданою за державний кошт тиражем у тисячу примірників. На щастя, в цьому плані у нас відбувся переломний момент. Але ще сумна ситуація з видавництвами – лише два з них працюють на український ринок. Також не вистачає літератури про Вінницю, є шалений попит, але пропозиція майже відсутня. Її розвиток зупиняє звичка: “Ой, нема грошей, щоб видати книгу!” Насправді просто нема кому ризикнути. Тут головне – почати, а далі все налагодиться.

Ірина МОХАР

Джерело: “Місто“