Просто проста історія про «просто простих людей»

Роман-мережка… Саме так можна назвати неочікуваний літературний експеримент традиційно «фантастичної» Марини Соколян. Він спробує навчити невченого, підтримати бувалого і застерегти щасливого… А чи вийде?.. Цілком залежить від читача.

Мереживо чи все ж таки мозаїка? На що більше схоже «Серце…» Марини Соколян? Після довгих змагань з фантазією виносиш вирок: «Серце гарпії»  – мереживна проза на орнаментальний лад. Це не настільки епізодичний роман, щоб стати орнаментальним, але й не настільки цілісний, щоб не назвати його мереживним.

Письменниця добряче посмикала життя. Розібрала його на кольорові ниточки і виплела побутову мережку. Тут нам і сліпучо чорний бізнес безколірних людей, і «хатні» взаємини з коханими (і не дуже), і одвічна сварка зі своїм вибагливим «я», і проблема міста, і проблема села, і дилема віри чи її відсутності… Тут усе наше з вами життя. І таке плетиво виходить… А ми, як ті павучки, невтомно гаруємо на тонесеньких ниточках життя і повземо вперед, доки якийсь управніший майстер не обріже кінці нашої мережки чи то гірше: ми самі не покладемо край цій грі в «умілі ручки». Власне, цьому і присвячений роман Марини Соколян.

«Серце Гарпії» – наше з вами серце. «Письменництво – це мандрівка чужими душами», як зазначив якось В’ячеслав Васильченко. І «намандрувалася» Марина Соколян досхочу. Авторка намагалася втиснути все наше життя в один роман. Завдання «пітливе», але цілком осильне. Вона показала звичайне людське серце. Складне. Багато- чи принаймні двошарове. За Сковородою, яким смакує письменниця в романі, добре і зле. І, на лихо, єдине. Нероздільне.

Марина Соколян створила просту аж до складності історію. Авторка пише про звичайне життя, звичайних людей у цілком реальних умовах. Письменниця в одному романі поєднує його соціальну, психологічну, сімейно-побутову, філософську і навіть пригодницьку іпостась. Крім цього, свідомо чи несвідомо здійснено закид і на детектив (нерозгадане вбивство, торгівля наркотиками, «бандюки» і вся інше нечисть). На десяток персонажів авторка проектує всі одвічні людські проблеми (добра і зла, любові і ненависті, проблему вибору, людських взаємин і ще дюжину всіх життєвих негараздів і «гараздів»). Письменниця мандрує з теперішнього (справжнього) в минуле («чарівну казку»). На майбутнє не посягає, оскільки вважає його «фантастичним» і теж «казковим». І ти як читач застрягаєш, бо вже не можеш покинути напризволяще цих бідних героїв, на яких звалилося все зло світу… Як же складеться їхня доля?

Головна героїня роману – Ярка – цілком пересічна особистість. Звісно, зі своєю «лоскітливою» історією, мурахами в голові і бридкими тарганами в серці, про яких вона час від часу згадує. А ще у неї є страшна річ… Властива переважно дітям. Вона має Сумління. Хоч і добре приспане бізнесовими потребами, особистими запитами на життя й іншими незамудрованими речами пересічного сноба.

Однак у житті кожної людини настає момент, коли сідають «батарейки». Такий собі вимушений stop. Сумління прокидається, починає нишпорити у всіх закутках твоєї не до кінця зіпсованої душі. Ти мимовільно тікаєш від усього світу – і натискаєш replay. Звісно, в уяві. Починаєш гортати свої запилені життєві записи, щоб знайти відповідь на одне-єдине питання: «Чому?». Людина починає порпатися у причинах, аналізувати наслідки, а головне – шукати себе у всьому цьому життєвому вариві. Так сталося і в Ярки…

Марина Соколян представляє читачеві досить просту історію про «просто простих людей» (саме так авторка називає селян, серед яких її героїня проводить добру частину часу, в їхньому оточенні вона шукала себе і ховалася від світу). Однак ці «прості люди» не такі вже й прості (або прості непросто). Якби вони були простими, то не було б цього роману, не було б й інших…

Авторка підключає до своєї історії філософію мудрого Макіавеллі («Чини добро, поки можливо, але умій чинити зло, коли необхідно»), Сковороду із його «філософією серця», Сартра з його поглядом на людину з «сьомого поверху» («Герострат»), але врешті-решт залишає місце для власного вибору читача… Із запропонованих концепцій кожен може вибрати «свою», а в кращому випадку – створити власну, синтетичну філософію свого життя.

«Серце гарпії» не стільки вчить, скільки закликає: «Дівчинко, вийди з власної тіні – це дивосвіту контурна лінія. Раз перекреслене серце воскресне, бо б’ється луною справжнього імені».

Ірина КОСТЮК

http://koronatsiya.com