«Гастарбайтерки», швидко на полицю!

Що ж із сучасного, українського, смаковитого слова вмостити на полицю «Для нащадків»? Це занудно широке, те змістовно вузьке, ще щось самозакохано довге, а це ось ідейно коротке… І що дітям передати? Аж ось вони… «Гастарбайтерки» Наталки Доляк.

Останнім часом, читаючи українських авторів, мимовільно починаєш копирсатися у якості та наскрізній актуальності їхніх творів. Чи будуть цим захоплюватися через  десять, двадцять, п’ятдесят років? Досить часто література стає самоціллю та проявом запліснявілої снобістської культури. Її теми актуальні, однак ідеї не вічні чи прийомні не наскрізні. І такого «писива» на книжкових полицях удосталь. Але світ улаштований мудро і такі дисонанси виправляють інші книги, яким властива й актуальність, і наскрізнісь, як от свіженький роман «Гастарбайтерки»  письменниці Наталки Доляк.

«Гастарбайтерки» – направду добрий роман, на совість написаний, з повагою та любов’ю до потенційного читача. З перших сторінок розумієш, що автор бачив тебе, коли творив ось цю книгу. Він написав її саме для тебе… Ти відчуваєш це, бо кожне слово, кожен образ і, звісно, кожен характер лягає на твій літературний смак, задовольняє його і пробуджує ще більше бажання пізнати цю книгу. І ти їси сторінку за сторінкою цю смакоту, потім робиш вимушену паузу, бо в голові виринає запитання: «А що ж я буду робити без цієї книги завтра?». І ти судомною рукою відкладаєш її і завтра знову починаєш це магічне рандеву. З автором, його героями і навіть із самими словами. Ну, але такий підхід для літературних мазохістів. Інші ж проковтнуть цю книгу за один раз, а далі ще довго насолоджуватимуться післясмаком.

Наталка Доляк своїм романом влучила у самісіньке око. Суспільне око, вражене міграційним кон’юктивітом.  Тільки обнародували рейтинг міграції в ЄС, як українці вже вискочили переможцями, бо перші серед тих, хто легально чи нелегально сунеться в тридев’яті царства – на славнозвісні європростори, де сонце світить яскравіше, де блакить неба глибша, повітря чистіше, «еверестні» заробітні плати, продукти без ГМО, де вільні і щасливі геї (але це так, до слова) й інші демократичні здобутки. А книга пані Доляк якраз і оповідає про солодке (аж до гіркоти у серці ) заробітчанське життя. Тема – лоскітлива, «давня», як сама незалежна Україна, але й актуальна (лихий би її вкрав!). І що ж з усім цим «тематичним багатством»  зробила письменниця?

Авторка все це добре осмислила і правдиво подала. Пані Доляк і сама має досвід гарувань на європейських нивах праці, тому добре знає, як воно бути українцем за кордоном. Тут ти громадянин! Тут ти господар (навіть якщо не займаєш високих посад). А там… А там ти – негострий на розум, злиденний житель країни третього світу. І це ще не всі «світлі» перспективи європейського життя українця. Письменниця все це вправно вимальовує художнім  словом. Вона не залякує і не погрожує таким життям. Авторка не ставить собі мету шокувати читача чи вразити. Вона не вдається до штучної гіперболізації. Не тисне на газ в емоціях і навмисне не змушує  плакати. Письменниця не прикрашає і не вуалює, а подає все свіжим, без літературних ГМО. Коли тема настільки сильна і лоскітлива, то зайвого не треба. І авторка це добре усвідомлює, тому не вводить читача у стан розпачу, а оповідає. Але все ж від цих оповідок мурахи влаштовують на твоєму тілі справжнє ралі.

Книга змушує подивитися на «гастарбайтерство» з іншого боку. Не з позитивного чи негативного. Це надто просто. Письменниця не нав’язує своєї думки, а показує, як буває, оцінку ж залишає на читача. Авторка змальовує «наших» у Німеччині. Вона розвіює радянські міфи про грубих, непривітних німців та їхню шкарубку мову. Насправді це привітні люди, які допоможуть знайти дорогу, подарують усмішку і навіть зможуть упустити тебе до свого серця. Принаймні так стається з героїнями роману. Вони спромогаються стати не дешевою робочою силою, а людиною, яку поважають, люблять і по-справжньому цінують.

Важливо й те, що письменниця не дере кирпу у творі, вона правдиво ділиться. Образ автора (точніше його тінь) відіграє велику, а інколи навіть вирішальну роль. Останнім часом стало модно плодити книги від власного імені, коли ти читаєш і стовідсотково асоціюєш головного героя з автором. Часто це «бере», ти втрапляєш на гачок і читаєш, а ще частіше це дратує.  Бентежить сумна тенденція появи «книг імені мене». В «Гастарбайтерках» цього не знайдемо. Автор – творець, але не активний діяч. Видно, що письменниця не з слизьких чуток знає все те, про що пише, однак не клеїть  себе на кожну сторінку. Вона є, але десь поза текстом чи між його рядками. Жодну героїню не можна «приписати» до самої письменниці. Кожна з описаних авторкою жінок має свою передісторію, історію, а деякі мають навіть пост-, але вже додуманий читачами. Три героїні – Галина, Наталка і Лариса – на час прочитання стають твоїми подругами. І ти починаєш брати участь у їхньому житті… Мимовільно, а згодом – із великим бажанням.

Якось серед гостроязиких поціновувачів літератури натрапила на коментар, мовляв, це жіночий роман і Наталка Доляк «планує захопити маси своїм фемінізмом». Так ось. Книга, справді, про жінок. Це правдива книга про жінок і їхні долі, але вона аж ніяк не посягає на фемінізм. Так уже склалося, що українська жінка – сильна особистість. Часто це і дружина, і мама, і подруга, і сестра, і донька, і професіонал, який годує свою сім’ю, але не через те, що чоловік нездара (хоч і таке буває), а через те, що країна така і час відповідний. А отже, тут немає місця для схибленого фемінізму.

Це історія про справжніх жінок, які вміють і гарувати, і відпочивати, і любити, і страждати. Які знають і впізнають Вівальді, читають Толстого, захоплюються творчістю Дега. Вони дивують «інтелігентну Європу» і навіть стають їй рівнею, а часом і перевершують цю знатну пані. Ось такі вони – справжні українки.

Ірина КОСТЮК

http://koronatsiya.com