Ольга Саліпа: «Саме перемога в “Коронації слова” зробила мене письменницею»

Ольга Саліпа — українська письменниця, мешкає в місті Хмельницький. Авторка двох поетичних книг і 14-ти романів, пише в жанрі психологічного та ретророману, історичної саги. Усі її твори мають історичний, соціальний контекст. Володарка гран-прі «Коронація слова», «Молода Коронація слова», третьої премії номінації «Гранд Коронація слова», а також лауреатка літературних конкурсів «Гранослов», «Смолоскип».

Книги Ольги Саліпи увійшли до короткого списку найкращих видань для дітей та підлітків за версією порталу «БараБуки» в 2023 р. та до довгого списку премії «Дитяча книга року BBC» 2024 р. За версією читачів спільноти «Враження. Ua» родинна сага «Дикі паростки» увійшла в топ найкращих книг 2024 року.

Пані Ольго, уперше про Вас я дізналася, коли мені до рук потрапила Ваша книга про Ольгу Кобилянську «Оля», яка відтоді в моїй домашній бібліотеці. Цей роман — серед переможців «Коронації слова» 2020 року… Навіть більше — він узяв гран-прі.

• Так, це було для мене дуже неочікувано і хвилююче, бо на той час я не мала жодної виданої прозової книги, а в «Коронації слова» брала участь усього один раз і відразу — така нагорода…
• Натомість учасницею «Молодої коронації слова» була двічі. У 2020 році надіслала на конкурс повість «Корабель» (у виданому варіанті має назву «Таємниця замку-корабля») і… навіть не вийшла у фінал. У 2021 році надіслала цей же твір знову й перемогла в номінації «Дорослі для молоді». До слова, того ж року в номінації «Молодь для молоді» переміг і мій син Ігор.
• У 2021 році проводився конкурс «Гранд Коронація слова». Його тоді перенесли на рік через пандемію, тому вийшло так, що я саме встигала взяти в ньому участь, але мені потрібно було дуже швидко написати роман. І за півтора місяці написала роман «Шанці» (у виданому варіанті — «Дерево роду»). Ця книга здобула третю премію і спецвідзнаку.

До речі, яка доля цієї книги? Як її вихід уплинув на Ваше життя і письменництво?

• Книга «Дерево роду» стала першою частиною родинної саги «Дикі паростки», що виходить у видавництві «КСД». Наразі видано вже три книги саги, четверта, заключна, у роботі. Наклад першої частини саги на цей момент близько 9-ти тис. примірників, майже всі продані, але ця та інші книги регулярно додруковуються. Наразі це одна з найпопулярніших моїх книг, яка зараз «на слуху», майже щодня у соцмережах публікуються відгуки на неї. Її вихід збігся із хвилею зацікавлення історією України, і ця книга, на мою думку, змогла закрити потребу читача у творах такого жанру, бо це щось середнє між історичним романом та класичною родинною сагою із вираженою любовною лінією.

Коли Ви над нею працювали, то передбачали, що буде продовження, що вийде ціла сага?

• Сага складатиметься із чотирьох книг. Я відразу планувала, що це буде серія, оскільки дуже хотіла розповісти історію роду та країни в перспективі. Щоправда, спершу я планувала три частини й хотіла завершити сагу періодом здобуття Україною незалежності. Але після повномасштабного вторгнення зрозуміла, що історія родини Луциків буде не повною, якщо я не доведу її до теперішніх часів. Перша частина — початок ХХ століття, друга — 60-ті роки, третя — 70-ті, четверта — 90-ті.

Що Ви хотіли донести через неї до читача?

• Родинна сага «Дикі паростки» — серія, де через історію родини Луциків ми бачимо історію всієї України. Луцики — брати, що живуть у Гусятині, невеличкому містечку на обох берегах Збруча. Але коли по річці Збруч проходить кордон, то родини опиняються в різних країнах. І далі під впливом цього формується ментальність цих людей, їхні вчинки. Звісно, є тут і родинні чвари, і історії кохання, але головне — можливість читачу прожити події історії України разом із героями книги, побачити їх очима героїв. На мою думку, так значно легше вчити й розуміти історію країни. Ми звикли читати історію у форматі дат, і не завжди задумуємося, як почувалися звичайні люди.

Скільки в тому, що Ви пишете, історичного, що базується на реальних фактах, а скільки письменницького домислу?

• Сама я ніколи не визначала цей твір як історичний, радше як сімейну сагу. Але видавництво переконало мене, що романи таки мають глибокий історичний контекст і поряд із вигаданими героями діють реальні історичні постаті. Усі частини саги я писала спираючись на історичні дослідження, спогади, щоденники свідків подій. В основі першої книги — визвольна боротьба, події під Крутами, Перша і Друга світові війни. Друга книга — акцент на табори Сибіру і спецпоселення, життя так званих «мінусників». Тут уже з’являються такі діячі як Світличний і його оточення, згадується про трагедію поблизу Биківні. Третя книга — про операцію «Блок», каральну психіатрію, переслідування від КГБ. У четвертій дія відбуватиметься в часи Революції на граніті. Саме на цьому тлі я розповідаю історію різних поколінь родини, історію кохання, трансформації свідомості героїв.

Ви дуже активно працюєте, багато пишете. Якщо коротко узагальнити, про що Ваші книги?

• Усі мої книги мають стосунок до історії — подій минулого чи сучасності. Улюблені жанри — історична сага, ретророман, соціально-психологічна проза. Пишу також і для підлітків, і теж у контексті історії України і рідного краю. По цьому, мабуть, і можна впізнати мої твори. Разом із тим читачі зауважують чуттєвість та емоційність моїх текстів. Коли починаю писати книгу — маю дві мети: щоби з неї читач дізнався щось нове (знання) і заглибився в себе, у свої переживання й емоції (самопізнання).

У Вас — нова книга: «Таких тисячі». Про що йдеться в ній?

• «Таких тисячі» — роман про жінок, які втратили коханих на війні. Але перш за все це книга не про біль, а про любов. Читач сміється і плаче, переживає своєрідний катарсис разом із героїнями. Книга має доволі оптимістичний фінал, якщо про таке можна говорити, зважаючи на тематику. Написана вона не для жінок, які пережили втрату, а для всіх інших, проте жінки, які втратили, а також психологи відгукуються про неї як про дуже терапевтичну. Я сама десять років тому втратила на війні чоловіка, тому всі емоції мені були дуже добре знайомі. На жаль, суспільство не готове до того, що тепер ми маємо тисячі людей, які пережили втрату. Люди не цікавляться, як спілкуватися в такому випадку, що можна казати, що ні, висувають якісь вимоги щодо того, як має виглядати чи поводитися вдова, як проживати горе тощо. Дуже хочу, щоб моя книга хоча б мінімально зрушила цю проблему.

Якщо я не помиляюся, Ви працюєте у Хмельницькому в міській раді. Як вдається поєднувати активну роботу над книгами та основну роботу, адже уявляю, яке навантаження у Вас щодня? Де на творчість берете сили і час?

• Так, я вже десятий рік працюю прессекретарем міського голови. Знайти час на письменництво мені допомагає чітке планування, хай би як я, людина творча, не тікала від цього. Щодо сил — це вже складніше, але мене дуже мотивують відгуки читачів. Часом мене запитують, коли я відпочиваю, але саме робота над новими сюжетами і є моїм відпочинком.

Яка роль «Коронації слова» у Вашому житті? Чи щось для Вас змінилося після перемог у конкурсі? Чи дав Вам конкурс якийсь поштовх, звернув на Вас увагу видавців та читачів?

• Вважаю, що саме перемога в «Коронації слова» зробила мене письменницею, і це не перебільшення. До того я надсилала свої рукописи у видавництва, але їх не друкували. Роман «Оля», який отримав гран-прі «Коронації слова», став моєю першою опублікованою книгою. Вийшла друком вона чотири роки тому. Видавець запропонував мені контракт у день оголошення результатів. За цей час мій доробок склав уже 14 прозових книг, я маю досвід співпраці з найбільшими видавництвами країни. Завдяки «Коронації слова» я можу брати участь у книжкових ярмарках, оскільки оргкомітет конкурсу регулярно проводить тематичні заходи і дає змогу організувати автограф-сесію. Також відчувається підтримка і в промоції книг — на сторінці конкурсу поширюються всі дописи про вихід новинок чи заплановані тури, презентації.

Спілкувалася Юлія Бережко-Камінська