Молодий – це ще не вирок!

Зустріч проходила у цікавому форматі – «Година з автором», яка склдалася з 4 блоків по 15 хвилин: лекція від автора, запитання аудиторії, читання автором літератури, що запропонує публіка і, куди ж без цього, «чай від поета».

Спокійна і приємна атмосфера книгарні одразу налаштовувала на краще.

Мирослав розпочав з підготовленої лекції про найцікавіші людські фобії, до якої наводив приклади й особисті судження.

Наступний блок розпочався з традиційного питання публіки до улюбених авторів: «Якою має бути муза, ідеальна дівчина?»

­-  Наприклад, багато для кого важливим моментом э, щоб жінка вміла готувати їжу, але якщо вона буде хороша і чемна, то цей пунктік  я можу опустити.  Напевно вона має бути красиво. І хотів би, щоб була розумною, щоб уміла гідно вийти з дискусії зі мною. Дівчина має бути мудрою.

– Відомо, що білі вірші писати важче, ніж звичайні. А чи пишете ви неримовані вірші?

– Так, я в основному пишу верлібри. Власне, я не сказав про метрофобію, я думаю, що моя наступна книжка так буде називатися. Я не буду пояснювати чого…Велика частина її будуть сонети , а друга частина- верлібри.

Розкажу свій недавній досвід: мені перекладали 4 вірші для одного фестивалю на англійську мову. Я дав верлібровані вірші з надією, що це буде просто для перекладача, але це було дуже складно, адже у верліброваному вірші важливо передати все: усі моменти, віддтінки серцю, звуків. Я кілька разів їх навіть «банив».

Я не можу надавти перевагу тому, або тому тексту, бо мені здається, що тести пишуться так, як вони мають писатися, як вони йдуть, і римований вірш часто легше написати, тому що попередня рима тягне наступну- це велика спокуса і добрі вірші робляться якраз через спротив цій спокусі.

–  Мирослав, ви пишете свої вірші без пунктуації і розпочинаючи з маленьких літер. Це задля формування власного стилю, щоб читач впізнавав ваші твори?

– На це є кілька причин. Основна –це не те, що я не знаю пунктуацію української мови. Я навіть знаю, в яких випадках стаиться двокрапка і тире у складних безсполучникових речннях. (посміхається)

Мені хочеться, щоб читач розкривав книжку і встановлював свої правила, читав якось по-своєму. У тих місцях, де для мене є кома, для читача її може не бути. Ще у мене є часто такий прийом, як нагромадження. А коли починаєш через кому чергувати, немає цієї каламуті, цього кубла. Напевно, тут теж одна із фобій – не здаватися якимось традиційним, нудним. Я, звичайно, маю з цим деколи якісь незручності, бо знову і знову приходиться пояснювати, що так писали колись ще аполінери.Когось це дивує, але  мені здається, що тепер так часто пишуть без ком, без малих букв, що це вже не можна вважати рисою якогось індивідуального стилю. І я скоро почну писати з усією пунктуацією і з великих літер, або просто все «капс локом». Насправді ці всі унітарні речі з боку синтаксису, з боку сприйняття не такі суттєві. Важливий власне текст без великих літер, без іерархій, без якихось моїх напучувань.

Цікаве питання до Мирослава пролунало від  «колеги по перу»: «Як  довго тебе вистачить на те, щоб писати літературу. Чи бачиш ти себе поетом в 50?»

– Поки що мене це питання не турбує, бо я часто пишу. Мені важливо, щоб це приносило якусь радість. Треба дожити до 50. Хоча у мене є страх перед старістю. Про це є у моїх віршах. І якщо знайдеться якесь пильне око критика чи літературознавця, він це обов`язково відчитає. Але я вірю у те, що до мене все-таки прийде мудрість і ці речі не будуть такими важливими.

Бесіду вела Валерія Маліцька