Pages Menu
Міжнародний літературний конкурс романів, п'єс, кіносценаріїв, пісенної лірики та творів для дітей
Categories Menu

Опубліковано on Дек 20, 2013 in Без рубрики |

Мирослав Лаюк: «Поезія — це мова, яку буде розшифровано завтра»

Мирослав Лаюк: «Поезія — це мова, яку буде розшифровано завтра»

Мирослав ЛАЮК одномоментно увійшов у літературні кола й змусив про себе заговорити. Майже одночасно він став лауреатом першої премії видавництва «Смолоскип» у номінації «Поезія», українсько-німецької премії імені Олеся Гончара, третьої премії літературного конкурсу «Коронація слова-2012», а ще незадовго до цього здобув Гран-прі «Молодої Республіки Поетів».Народився Мирослав Лаюк на Прикарпатті. Нині навчається на магістратурі в Києво-Могилянській академії. Тексти Мирослава публікувалися у журналах «Дружба народів», «Золота пектораль», «Київ», «Буковинський журнал». А нині у видавництві «Смолоскип» готується до друку його збірка «Осоте!». Про цього поета ми ще почуємо не раз, тож варто познайомитися з ним ближче.

— Мирославе, ти отак взяв і забрав три значні літературні премії. Як змінилося після цього твоє творче життя і оточення?

— Після появи мого імені в Інтернеті я став «задіянішим» в літературу, тобто з’явилося кілька текстів — у «Літературній Україні», «Кур’єрі Кривбасу», «Золотій пекторалі», також вийшли переклади моїх віршів на російську в московській «Дружбі народів» (перекладач Наталя Бельченко), на вірменську. Також я написав частину лібрето до музичної драми композитора Сергія Пилипчука (скоро прем’єра). Є пропозиції від різних антологій, драматургічні проекти. Тобто маю купу клопоту, приємного поки.

— Ти пишеш і прозу, і поезію. А позиціонуєш себе поетом чи прозаїком?

— Пишу тепер роман, який, може, ніколи не буде опублікований або хоча б дописаний. Я завжди вірив, що поет мусить писати тільки поезію. І навіть його проза буде певною мірою поезією, бо для прози потрібен інший тип мислення.

Для мене поезія є надродом літератури. Я називаю поезією те, що є дальшим, глибшим, ніж писання за вказівкою думки: це і конкретна емоція, конкретна мелодія, конкретний вільховий листок. Поезія — це мова, яка буде розшифрована завтра; поезія — це особиста мова, і якщо її зрозуміють інші — то добре, якщо ні — то ця мова або надто завтрашня, або це не мова, а белькотіння.

Але так говорити теж, як на мене, не дуже безпечно, бо є ризик зійти на пафос — унікальності поета, божественності поета, іншої сміхоти. Мені, наприклад, глибоко неприємно, а іноді весело читати про поетові страждання, муки вибору, закинутість у світ, побутові негаразди й інші сльози й соплі. Звісно, є труднощі, але, як на мене, вибір писати про це чи ні — це справа сили характеру і важливості приватності й інтимності для індивіда. Хтось розумний сказав: якщо можеш не писати — не пиши. Я йшов на нашу зустріч і бачив біля залізничного вокзалу гурт чоловіків-заробітчан, які чекають, щоб хтось запропонував їм роботу. Бо їм родину нема за що годувати і жити нормально нема як. Може страждати дроворуб через екзистенційні переживання, нерозуміння трансцендентного, вони несуть йому пустоту і невизначеність. Поетові ж страждання відрізняються від мук інших людей тільки тим, що в поета є можливості й талант описати їх — свої страждання. Майже весь пафос поезії будується на цьому шаблоні стражденного і обожненого.

— До своєї творчості ти дуже самокритично ставишся?

— Принаймні намагаюся. Мені здається, що самокритика, самоіронія — це єдине, що може врятувати в цьому світі, який я зрозуміти не в змозі. Я часто редагую свої тексти. Нині мені абсолютно чужі попередні тексти. Але змушений від них не відрікатися, бо така поведінка буде нечесною. Вірші, які увійдуть до моєї поетичної книжки «Осоте!», — написані здебільшого за рік до цього моменту.

Треба сказати, я дуже не люблю і не ціную поезії, яка «робиться». Вона мені смердить марнославством, нещирістю, вторинністю. Здається, Франко писав про таку: «Поезія, яка пахне потом», коли автор сидить над нею, підбирає якісь слова, рими, ритми, ідеї, працює як кінь. Така поезія іде від намагань поета, а не від зусиль самої поезії. А справжня поезія, як мені здається, як я собі її мислю, іде від потреби писати, потреби говорити голосами — своїм, предків, трави, вітру.

— А кого з сучасних українських поетів ти для себе виділяєш?

— Нещодавно відкрив для себе потужну російськомовну українську поезію. Мені здається, що сьогодні настав момент з нею починати рахуватися, бо боюся, що втратимо більше, ніж отримаємо.

Власне українська поезія сьогодні має щось таке, що може бути дуже цікавим світу, наприклад, Європі. Закордонна поезія, як на мене, вироджується (принаймні, мені так здається, хоча я не є фахівцем), вона опустилася до примітиву — версифікаційного, ідейного, тематичного. Так, це вимога часу, але повторю, що поезія — мова завтрашнього дня.

Сьогодні маємо дуже різну, дуже різногатункову, але вельми цікаву українську поезію. І те, що вона непопулярна, — ще нічого не означає. Корнійчука забули, а Свідзінський повертається — нехай після смерті, але під щирі овації.

— Як ти ставишся до протесаної, соціально зорієнтованої поезії?

— Люблю багатоповерхову поезію. Ні, якщо автор може в одному тексті, крім поверху релігії-політики-моди, побудувати інші, то це навіть чудово. Є автори, які пишуть плоско — і це природний розвиток сучасної поезії, якщо можна так назвати. Нині популярною стала поезія іронічна, сатирична тощо. Але здебільшого ці жарти будуються на найпримітивнішому рівні — сексуальні походеньки, наркотики, накуреність, алкогольні візії та варіації на тему «Юля і її коса». Колись я думав, що читача не треба виховувати. Але український читач і, наприклад, французький відрізняються культурними рівнями (при тому, що наша сьогоднішня поезія краща, ніж французька (це суб’єктивно)). Француз може процитувати Рембо, Бодлера, а українець, коли його питають про улюбленого поета, відповідає «Шевченко» тільки тому, що його одного знає.

— Авторство накладає відбиток на сприйняття тексту? Раніше майстри взагалі не підписували своїх творів, бо вважали себе лише провідниками Божої волі, інструментом. Нині ж часто ім’я автора для багатьох визначає якість твору… Що читаєш ти, і чи має для тебе значення автор?

— Щодо авторства і думку про автора, то для цього в літературознавстві є біографічний, психоаналітичний методи дослідження, аби визначити присутність автора в тексті. Коли читаю, іноді стараюся абстрагуватися від особи, часом навпаки думаю про біографію автора, іноді не можу про неї не думати. Ім’я, коли воно вже відоме, безперечно, працює. Це психологічний принцип: людина краще візьме щось добре і перевірене, ніж ризикне спробувати інше. Але якщо це перевірене виявиться неякісним — покоління, епохи все розставляють на свої місця.

За своє недовге життя я прочитав багато текстів, і мені не хочеться тепер витрачати свій час на тексти, які мені не потрібні. Я почав його чомусь дуже цінувати останніми днями — час. Радий, що в 10—11 класах осилив майже всю програмову літературу і тепер себе не мучу її читанням. Сучасну прозу теж мало читаю. Зараз проблема літератури, по-моєму, в тому, що вона собі ставить орієнтири — Захід, Росія і так далі. Ми дуже хочемо постмодерного українського роману, але в світі постмодернізм уже закінчився. А передова література, література завтрашнього ставить орієнтири, які не цікавляться вже написаними текстами, вони стосуються думки про тексти, які колись будуть написані.

— А які в тебе орієнтири?

— Слухати себе. Це не задерикуватість, а метод.

Не буває авторів без впливів. Я люблю Софокла, Овідія, Екклезіаста, Еразма, Гете, у ХХ столітті маю стійку трійку улюблених авторів — Сен-Жон Перс, Езра Паунд і Федеріко-Гасія Лорка. Але тут саме проблема в тому, чи потрібен автору досвід, щоб писати. Ось я вчився на філолога. І що мені це дало? Я можу побачити текст наскрізь, його структуру, систему мотивів, образів, інтертекст і у що це може перетекти в перспективі. Ця формула хороша для драми, для прози, але не для поезії. Якщо голоси минулого йдуть крізь тебе порожніми, шаблонними фразами — їх треба блокувати. Поезія, як на мене, не потребує досвіду. Треба читати багато для того, щоби знати, як не писати. Аби бути осібним голосом. Було б кому слухати.

Джерело: Деньhttp://koronatsiya.com