Pages Menu
Міжнародний літературний конкурс романів, п'єс, кіносценаріїв, пісенної лірики та творів для дітей
Categories Menu

Опубліковано on Июн 6, 2014 in НОВИНИ, Новини «Коронації» | Немає коментарів

Ліля Мусіхіна: «Кожен має своє призначення. Зупинитися на півдорозі, не піти – це означає, можливо, когось вбити. Порушиться вся світобудова»

Ліля Мусіхіна: «Кожен має своє призначення. Зупинитися на півдорозі, не піти – це означає, можливо, когось вбити. Порушиться вся світобудова»

Бувають книги, які приходять і йдуть непомітно, не зачіпаючи серце і душу. Як і автори, які несамохіть потрапили у письменницьке середовище, але не зуміли в ньому зачепитись. Бо не знайшли свого читача, не зуміли зачепити ті, особливі, струни душі. Літературна премія «Коронація слова» щороку відкриває нові імена. Цього року у вінку нових імен для себе виокремила одне – Лілю Мусіхіну з її незвичайним романом «Звичайник». Нижче вона каже: «Нас не вчили на письменників». Але роман про мандрівного кобзаря і його маленького поводиря довів, що й етнографи можуть бути кращими на письменницькій ниві. Бо що може бути ближчим до людського серця, ніж закоханість у народну пісню, у традиції, які припали вже пилом часу і призабулись, у слово, яке нині годі зустріти на вулиці чи у книжках. З почином, Лілю!

Це ваша перша спроба випробувати свій талант у «Коронації слова»?

Я взагалі ніколи не подавала свої твори на літературні конкурси. І ніколи не писала художні твори. Більше працювала над науковими розвідками…
Перша моя освіта – художник-оформлювач, а друга – вчитель української мови і літератури та іноземної літератури. Але, очевидно, десь там є щось таке, що не дає спокійно жити. Є постійна потреба писати – напевно, так, як і дихати. Коли не пишу, мені справді погано. Я писала в найекстремальніших ситуаціях. Цього року – і на Майдані, і біля бочок із вогнем, і в наметах… Очевидно, є якась внутрішня потреба. А з «Коронацією слова» подумала: «А чому б і ні?»
Оскільки роман «Звичайник» – можна сказати, мій перший художній твір і моя перша участь у літературному конкурсі, то це для мене – велике свято…

До речі, вітаю вас! Ви дуже вдало дебютували. Адже було дуже багато сильних «суперників».

Для мене це абсолютно несподівано. Знову спрацював принцип, за яким працюю. Я ніколи не пишу для людей. Я – егоїстка і завжди пишу, насамперед, для себе. Якщо мені бракує якоїсь книжки в цьому житті, намагаюсь її написати сама.
А «Звичайник» – це книга, яка була потрібна, власне, мені. У якийсь момент я зацікавилась середньовічною сліпецькою мандрівною традицією. Літератури, джерел вивчення цієї культури дуже мало. Я спілкувалася з кобзарями, намагалася вийти на київський кобзарський цех. Говорила з панмайстром Харківського кобзарського цеху Костем Черемським, із учасниками київського кобзарського цеху, Олександром Котом, сліпим кобзарем Тріусом та іншими.
Були якісь речі, які спонукали написати щось цілісне, наукове, щоб для себе дослідити цю проблему, бо було мало того матеріалу, який потрапив мені до рук.
Звичайно, моя фантазія працює. А там, де фантазія, дуже добре в художньому слові. Бо в науковому – не дуже (сміється – ред.). Тут можна було розігнатися, і мріяти, і думати. Тому у книзі викладені світоглядні, ключові моменти: як от різниця між християнським богом і народним апокрифічним богом.

img_32487_2_1

Це дуже чітко видно з діалогу між старцем Мартином та спудеєм Амфібрахієм.

Це все – пошук Бога, це – пошук народу. Це те, що нас тримає. Це – ключові засади. Це, зрештою, те, що мені було близьке, і що мені вдалося передати. Це ж, врешті, була моя перша книжка, яку прочитала дитина (була їй доступна), прочитав чоловік, друзі. Усі вони кажуть, що книгу прочитали на одному подиху…

Я, поки не дочитала останньої сторінки, не впустила книжки з рук. «Звичайник» розпочинається і завершується символічною сценою з яблуками. Маленький Устимко на початку твору потрапляє в сад, де Бог дає йому скуштувати яблука, але просить вертатися додому. І наприкінці твору старий Устим матиме нагоду ще раз скуштувати райського яблука. Ці яблука – дуже символічні.

Є ще один момент, коли дід Мартин розмовляє з Амфібрахієм і Устимком про світобудову. Яблуко – це і є наш світ. І дід Мартин – це і є апокрифічний бог – б’є себе по торбі з яблуками. Це означає, що такий світ є не один. Таких богів і світів є багато. І кожним треба опікуватися. Це така дивна космогонічна історія. Але я рада, що ви вловили цю художню деталь. Значить, мені це вдалося. Дякую (усміхається – ред.).
Щодо ментального простору. Мені писалося про кобзарів. Я жила оцей рік цими кобзарями. І тут я дізнаюся від своїх знайомих, що Лесь Санін знімає фільм про кобзарів – «Поводир». Десь воно витало в повітрі… На однакові струни ми, мабуть, налаштувалися.

Ваш герой, дід Мартин, якось сказав: «Велика відповідальність лежить на тому, хто бачить, відчуває і розуміє більше за інших».

Ну так, кожна людина – особлива. Кожна людина має свій талант. Наше завдання в цьому світі – мабуть, знайти його. Впевнена, дуже велика частина людей жила заради Майдану. Це було їхнє основне призначення. У якийсь момент я теж це відчувала. Це було те місце, коли ти маєш бути «тут і зараз». І це талант цієї людини – в тому, щоб бути «тут і зараз». У когось – співати, в іншого – писати. І дуже важливо використовувати його, бо, якщо людина не буде цього робити, щось дуже важливе не відбудеться. Порушиться вся світобудова.
Кожен має своє призначення. Зупинитися на півдорозі, не піти – це означає, можливо, когось вбити. Ми перебуваємо у стані війни, тому всі чудово розуміємо: якщо зараз хтось не піде в аптеку і не передасть на Схід ліки, то хтось інший може померти.
Зараз ми дуже згустилися. Після цих подій ми усі дуже добре відчуваємо одне одного… Але ви ж розумієте, що роман писався задовго до Майдану…
І знову ж таки, трохи пророче. Ви ж пам’ятаєте, як проганяли чуму?

Коли посеред літа починали співати колядки?

Так. Я ж до цього написала кілька книжок з етнографії. Себто, ці факти я вивчала, вони мені були знайомі.
Українська культура – дуже поетична. Вона дуже глибока. Я іноді записую такі феноменальні замовляння! Це настільки висока поезія, яка просто вражає!
До речі, чому я обрала головним героєм дитину-підлітка. Бо саме в підлітковому віці відбувається становлення людини, становлення особистості. Коли спрацьовує ефект відчуження. Коли дитина, яка приходить у світ, починає думати, починає розуміти себе в ньому… Згадайте себе років в 14, яким поганим тоді здавався світ, як «неправильно» вас і мене виховували батьки (сміється – ред.)! У цьому віці, коли людина починає осмислювати навколишній світ, усе загострюється. Діяльні люди починають думати: «А як це змінити?» Ті, кому байдуже, починають з усім миритися, їх усе влаштовує. І от власне змінити їх, знайти якісь струни непросто…
До речі, монастир у Бакоті – абсолютно реальне місце. Смішно, але свій роман я писала за картою: думала, скільки вони можуть пройти протягом дня. Звичайно, це лише фонові деталі.

Що вас надихнуло на створення епізоду з ангелами, коли один ангел чекає, аби забрати зі собою дві душі (матір та ще ненароджене дитя), а інший плаче, бо не може їх вберегти?

Є дуже багато моментів… Розрив-трава, за допомогою якої старець врятував породіллю, справді є. Але на той момент вона була рідкісним зіллям. А те, що рідкісне, як правило, дуже-дуже чарівне. А от зараз вона росте на кожному подвір’ї, і ми ж її не наділяємо особливими властивостями, не сакралізуємо. Це – абсолютно нормальні речі. Я спілкувалася з екосистемологами (можливо, це смішно, але я часто консультуюся з людьми, які цим займаються), і вони підтвердили, що на той момент розрив-трава була рідкісною. І люди справді вважали, що вона відкриває межі між світами і може привести душу з того світу.

Звідкіля, на вашу думку, ці всі вірування?

По-перше, у нас зараз зовсім інша свідомість. Ми по-іншому сприймаємо світ. У нас зовсім інший світогляд. Коли йдеться про світогляд людини 10-го навіть сторіччя, то він був зовсім іншим. Дуже багато речей завдяки технічному прогресу ми зрозуміли, до прикладу, як і чому буває день чи ніч. А тоді ці всі речі міфологізували, й абсолютно нормально було вважати, що в темряві хтось живе, а демонічних істот сприймали за цілком реальних. До речі, зараз у селах ці речі також цілком реально можна зустріти.

Окрім основної праці, коли ви встигаєте писати свої книги?

Між мандрівками… Смішно, але маленький Миколка народився у потязі з Києва до Тернополя. «Звичайник» – це такий справді подорожній роман. Відсотків вісімдесят роману написано саме в дорозі.

Чому «Звичайник», а не якось інакше?

Перша устиянська (від слова «уста», бо книги передавались з уст в уста – ред.) книга називається «Звичайник». Всього устиянських книг було, за міфом, дванадцять. Це – таємні книги цього мандрівного братства, сліпецьких мандрівних цехів. До нас вони не дійшли і, взагалі, малоймовірно, що вони були. Але ці книги також обросли різними міфами.
Якщо буду жива-здорова, то ще щось напишу.
А мій роман названий «Звичайником», бо цей маленький старчик вивчає звичаї, вивчає, як поводитись у товаристві, його знайомлять зі світом.

Наприкінці Устимко, з’ївши Боже яблуко, помирає?

Так, звісно. Але він помер старим, проживши щасливе життя. Він пішов до Бога. Він навіть не стільки помер, як у нього зупинилось серце, за ним прийшов Бог і забрав його. Тим більше, Бог, з яким він був знайомим із дитинства. Можливо, пізніше він втратив отой зв’язок із Богом. Можливо, з ним могло трапитися якесь гріхопадіння. Але в дитинстві він був дуже-дуже близьким із Богом. І після смерті він знову знаходить Його.

А Устимка ми ще можемо побачити у наступних ваших творах?

Боюся щось загадувати наперед. Зараз займаюсь дуже грандіозною справою, моїм «титаніком» (надіюсь, із ним не потону). Це – переклад із польської – «Народна медицина Південної Русі» Талько-Гринцевича Юліана. Це – дуже хороша етнографічна праця з народної медицини і народної лікувальної магії, яких немає в нас, тому що підпольська етнографія в нас дуже мало досліджена. На жаль, так сталося. Але ці речі потрібно давати людям. Врешті, ця праця вже теж на викінченні.

Книгою вже зацікавилось котресь із видавництв?

Видавництво «Богдан». Дуже приємною несподіванкою стала новина, що моїм «Звичайником» зацікавилось видавництво «Дуліби». Вони роблять дуже красиві книги. Я про таке навіть мріяти не могла! Для мене це навіть більший подарунок, ніж грамота. Це видавництво видає дуже стильні книги. Але, звичайно, на письменників нас не вчать. І диплом «Коронації слова» – це дуже і дуже приємно. Тому дякую цій родині (Юрію та Тетяні Логушам – ред.) і всім членам журі за високу відзнаку, тому що я навіть мріяти не могла, що перша моя спроба буде настільки вдалою.

Ви були активним учасником Майдану. Як зараз, коли обрано президента, має, на вашу думку, діяти інтелігенція? Адже новому президенту дали неабиякий аванс, який новому гаранту може виявитися «не по зубах»?

Зараз мова не стільки про інтелігенцію, скільки про громадянина. Постійний контроль дій влади. Постійний. Це – складно, і це займає надто багато часу, але мусимо це робити, у діях нової влади теж багато є такого, що викликає здивування. Найбільше мене зараз турбує як жінку, як матір, як посестру по Майдану, незадовільне екіпірування наших бійців, відсутність цивільної підготовки населення в часі війни, незадовільний стан бомбосховищ і, здається, ніхто надто цим не переймається, принаймні, останніми пунктами точно.

Чи можна буде від вас сподіватися роману про Майдан? Чи пережите ще потребує осмислення і фільтрації часом?

Про Майдан говорити рано. Там були поранені і мої друзі. Там загинув побратим із сотні і ще десятки, яких навіть не знала. Там – наша нова Україна попрощалася зі сліпим і бездумним дитинством. Я хочу написати про Майдан, бо він болить мені. Але ще рано…

Зоряна Франко, Львів. Спеціально для «Час і Події»

Фото Марини Олійник

Джерело: Час i Подiїhttp://koronatsiya.com

Залишити коментар