Коронована Зінаїда Луценко: “Мої враження від «Мантри-омани»!”

«Коронований» роман «Мантра-омана» Вікторії Гранецької написаний у дусі феміністичного дискурсу (течія постмодернізму). Головна героїня Єва-Євпраксія – така собі свавільно-творча студентка, тому що «творчим особистостям належить бути неадекватними. Інакше яка з них тоді творча особистість?» (с.209) Її письменницький талант «визріває» в процесі зародження, розвитку та розквіту трагедії – все ж таки розділеного – кохання. І, як і належить усьому справжньому, природному, дає плід тоді, коли героїня… має померти. Єва, написавши Книгу (виконавши місію, заради якої жила?), йде із життя.

The end…

Проте – на протязі розгортання сюжету роману В.Гранецької, вона умирає вже не вперше. І кожного разу є живою. І то – природно.

Читаючи «Мантру-оману» я дуже часто закривала книгу, аби подивитися на фото автора. Чому? Авторка зовні дуже схожа на свою героїню, а я є візуалом.

Влад – уявляється мені демоном із Володимирського собору в Києві. А також – схожий на Платона із роману Люко Дашвар «Мати все». Тільки – Платону вдалося вижити, від чіпких материнських обіймів його врятувала кохана, сама ж загинула, народжуючи їх спільне дитя.

У «Мантрі-омані» Влада врятувати не вдається (можливо, тому що у нього було аж дві «родительських любові» – не тільки матері, але ще й батька?), і дитя їхнє помирає, абортоване…

Так, дуже часто (частіше, ніж ми це уявляємо) саме люблячі батьки є руйнівниками особистого щастя своїх дітей. На цю тему є багато праць, мені подобається книга А.Некрасова «Путы материнской любви».

І так – «у серці» роману все те ж кохання. Але є ще безліч інших проблем. Наприклад, безхатченки: поневіряння Єви після того, як вона була зґвалтована Андрієм; спостереження за «сліпим дідусем-прохачем», що після «трудового дня» під церквою сідає в круте авто , аби їхати «В начьной клуб! На паті!»

І той скалічений, підібраний просто з вулиці чорний кіт – неначе містичний фамільяр незвичайного союзу (вона – свавільна студентка, він – невиліковно хворий саван, геній, що насправді зовсім не спроможний бути головою сімейства, батьком). Але ж – є любов! Така містична пара – союз якої охороняє кіт.

Мова… Пересипана просторічними словами і вульгаризмами, подекуди макаронічна – є дуже живою. Це – не показний епатаж, просто – такий стиль, дещо зухвалий, як і характер головної героїні. По-іншому й не може бути. Такі події, такі люди, таке життя.

Народне спостереження «Яке мамі, таке й доні»: Енн Марі Скотт – колись доведена до відчаю «жінка-коняка», аби не витягнути ніг … пише книгу. А для того, аби її вже точно видати, віддається старому власнику видавництва. Подібне стається і з Євою. Мати хвалить дочку за мудре рішення. А пізніше виявляється , що таку комбінацію Єві підлаштували люди, котрі могли б стати для неї рідними, Єва могла б народити їм онука, хлопчика…

Переплелися долі, реальність із містикою, успіх зі смертю, розкіш із убозтвом, відчай зі славою.

Я ще і ще вдивляюся у фото авторки: так написати могла тільки неординарна особистість. Це ж як треба було тримати нитку сюжету, аби витворити настільки барвисто-дивовижне і разом із тим досконало-цілісне словесне полотно!

Текст тримає міцно. Картини – щоразу нові, відкриваються одна за одною, як у калейдоскопі. І що найнеймовірніше – після прочитання роману не залишається неприємно-хворобливого гіркого присмаку, душевної спустошеності, невпинного відчаю – як зазвичай від сюжетів подібного змісту: закохані померли.

«Мантра-омана» безперечно заслуговує свого звання «Переможець…»http://koronatsiya.com