Євген Положій. Мрія мрій

Мрія Мрій…

Євген Положій, Мрія (роман). Харків: Віват, 2025. 192 с.

Напевно, усі чули про Пісню над Піснями, а тепер у нас — колективна Мрія над Мріями (самі знаєте, яка), хоча назва нового роману Євгена Положія розкривається не лише в цьому аспекті, а має інші, додаткові нюанси. Так склалося, що роман «Мрія» у мене з грудня минулого року — від презентації роману Євгена Положія, утім, прочитала його лише недавно. Ні, відкладала не через те, що були якісь перестороги. Банально бракувало часу.

Насправді текст Євгена насичений подіями і не відпускає через гострий драматизм і бажання довідатися, що ж буде далі з героями, та й не такий і значний за обсягом. Прочитала буквально за два дні з вимушеними перервами.

Про що ця книжка? Про війну, як можна здогадатися вже з обкладинки. У «Мрії» ідеться про найстрашніші перші тижні для України після 24 лютого 2022 року. Ніхто з нас не був готовий до того, що рашисти за лічені дні ледь не окупують цілком український Південь і ледь не дійдуть до нашої столиці. Згадайте свої відчуття тоді? Згадали? А тепер зважте, чи хотіли б ви, щоб про нашу колективну травму і катастрофічний досвід довідалися люди в ЄС, США, Канаді та інших країнах світу. Я — так. Хочу, щоб про злочини росіян на нашій землі знало якомога більше людей доброї волі і щоб ніхто більше не мав ілюзій щодо «цивілізованості» наших північних сусідів, рівно як і пієтету до породженої там «культури». Із такого погляду роман Євгена Положія — ідеальний твір для перекладу, а в майбутньому, хотілося б, і для кіноадаптації. Визнаю, що я як авторка навряд чи взялася б описувати Гостомель періоду окупації (а саме це головна тема книжки), оскільки навряд чи наважилася б пропустити через себе біль містян, які пережили той жах. Євген не побоявся, пропустив, переплавив у горнилі власного єства безліч історій жертв російського насильства, аби вийшов злютований наратив. Хай це і пафосно звучить до певної міри, але правдиво, адже за кожним випадком розстріляної автівки, смертями на підвалі, зґвалтованими і закатованими українцями, про яких згадує письменник, — скрупульозно вивірена ним інформація. Так, ми всі читали про ці випадки в ЗМІ, особливо багато після деокупації Київщини та інших областей України, проте не аналізували цю інформацію так прискіпливо, як це робив автор «Мрії». Ми не знаємо, які емоції він відчував у цей час, можемо лише подякувати йому за цей акт творчої волі, за зусилля і працю.

Про головного героя, навколо якого, власне, й обертається оповідь, можна сказати «звичайний герой». Мені пощастило побачити прототип на презентації в Києві. Пізніше, коли я читала книжку, у мене відбулося цілковите «зростання» справжнього Слави і його літературної креатури Дена. Можливо, так уплинуло знайомство, проте іншим Дена я вже не змогла б уявити. Ден має мету, до якої прагне впродовж усієї оповіді: він намагається вирватися з окупації, до того ж не просто виїхати з Гостомеля з дружиною Діною, а й вивезти паралізовану маму. Здається, усе проти такої цілі головного героя. Мама сама не пересувається, і жодних транспортних засобів, аби переміщати її, нема. З 12-го поверху якось удалося за допомогою офісного крісла спустити маму в укриття, поки ще ліфт працював, а далі — усе… Машину рашисти спалили, крісла колісного немає і роздобути його в місті, у якому точаться вуличні бої, неможливо. Тож головна інтрига полягає в тому, як усе таки вивезти паралізовану маму, бодай доправити її до точки евакуації, оголошеної 12 березня 2024 року. Звісно, я не можу додавати спойлери до свого короткого відгуку, тому не повідомлятиму, чим завершилася спроба евакуації з Гостомеля. Про це можна довідатися з тексту.

Чи боляче читати «Мрію»? Так, звичайно. Я не можу уявити собі читача, який би емпатично не відреагував на все те, що доводиться переживати Дену, Діні та паралізований мамі. Чи потрібно це робити зараз, коли війна ще не закінчена, і щодня надходять усе нові й нові часом безутішні новини? Звичайно, кожен вирішує для себе сам. Я ж вважаю, що варто. Адже такі тексти виконують сеанс «колективної психотерапії», бо коли ми проговорюємо болючий досвід, то в якийсь спосіб відпускаємо його, прощаємося з ним. Це працює. Перевірила особисто.

P. S. Нагадаємо: роман Євгена Положія «Діти риб» здобув у «Коронації слова» спецпремію «Вибір видавця» (2014 рік). Твір видано того ж року під назвою «Риб’ячі діти» у видавництві «Фоліо», Харків.