Тетяна Белімова: «Не уявляю, як би склалася моя письменницька доля, якби не «Коронація слова»

Тетяна Белімова — українська письменниця, викладачка та літературознавиця з Києва. Тричі лауреатка премії «Коронація слова». Пише переважно художню прозу. Низку новелістичних творів опубліковано в різних інтернет-виданнях («Захід-Схід», «Проба пера»), газеті «Літературна Україна», часописах «Країна», «Кур’єр Кривбасу», «Дніпро» та ін. Роман «Київ.ua» вийшов друком після того, як посів III місце в «Коронації слова» (2013 р.), у видавництві «Клуб сімейного дозвілля». Наступного року роман «Вільний світ» здобув уже I місце. А у 2021 році після перемоги в «Гранд Коронації» світ побачив роман про драматичні історичні події української історії початку XX століття — «Винуваті люди» («КСД»). 2023 року вийшов друком роман «Чужа провина» («КСД»), що почасти розвиває події «Винуватих людей».

Тетяна Белімова з 2015 року працювала в Інституті літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України. Із 2018 року — доцентка кафедри історії української літератури, теорії літератури та літературної творчості Інституту філології Київського національного університету ім. Т. Шевченка. Після початку повномасштабного вторгнення росії в Україну як стипендіатка Віденського університету понад рік мешкала в Австрії.

— Ви належите до тих щасливих авторів, які тричі «короновані». Уперше — у 2013 році роман «Київ.ua» здобув третє місце. Затим, наступного року, роман «Вільний світ» посів перше місце, а в 2021 році ще один роман — «Винуваті люди» опинився на третьому місці серед номінантів «Гранд Коронації». Пам’ятаєте, як подавалися на конкурс, якими були хвилювання, очікування, сподівання?

— Звичайно, я пам’ятаю всі події так виразно, ніби це сталося зовсім недавно. Пригадую, коли завершила 2012 року роман «Київ.ua», довго не могла зрозуміти, що мені з ним робити? Як бути? Мій науковий наставник і дорогий учитель — професор Юрій Ковалів — порадив надіслати рукопис на «Коронацію слова». Я так і зробила. Зайшла на сайт Конкурсу, подивилася умови, звірилася, чи мій твір відповідає вимогам, і надіслала на вказану адресу. У той час я ще нічого не знала про «Коронацію слова». Чекала, що відповідь надійде десь після новорічних свят, а її не було. Минув іще місяць чи два, і я перестала чекати, думала, що мій рукопис нічого не посів цього разу. І яким же було моє здивування, коли мені в червні 2013 року зателефонували та запросили на церемонію нагородження! Це було за кілька днів до самої церемонії, і для мене було неабияким випробуванням знайти сукню, домовитися про зачіску та макіяж. Була дуже щасливою і розгубленою водночас. До останнього не вірила, що мій дебютний рукопис відразу виборов премію! Мені часом здається, що моя письменницька історія нагадує казку про Попелюшку саме через цей ефект несподіваного щастя. Безумовно, якби не «Коронація слова» — мій шлях до письменства склався б зовсім інакше, якщо б узагалі склався. Я дуже пишаюся тим, що належу до кола «коронаційних» авторів.

— Якими Вам запам’яталися церемонії нагородження?

— Найбільш пам’ятною і значимою для мене стала церемонія нагородження 2014 року, коли мій роман «Вільний світ» виборов Гран-Прі «Коронації слова». Пригадую цей час — початок російсько-української війни, коли ми всі були розгублені, дезорієнтовані, «знеструмлені» через недавній розстріл Майдану, Небесну Сотню, анексію Криму та гібридну окупацію Донбасу. Тодішня церемонія відбувалася в Будинку офіцерів — без особливих урочистостей, скромно, із відчутним присмаком нашого спільного горя. Традиційно романи оголошують останніми. Я неабияк хвилювалася всю церемонію, надто ж тоді, коли нас, переможців І, ІІ і ІІІ премій, викликали всіх разом на сцену. Інтрига… А в мене серце вискакує з грудей… Ми стояли тоді втрьох — я, письменники Андрій Процайло та Владислав Івченко — і поглядали одне на одного. «Хто ж? Хто ж із нас посяде перше місце?» — думаю, такі або схожі думки крутилися в голові кожного з нас. І ось виносять конверти, оголосили ІІІ премію (Владислав Івченко), ІІ премію (Андрій Процайло)… Я зрозуміла, що перемогла. Це було безумовне щастя. Я ніколи не забуду тих прекрасних емоцій.

— Складається враження, що саме перемоги в «Коронації» істотно вплинули на Ваше подальше літературне життя? Я не помиляюся?

— Так і є! Не уявляю, як би склалася моя письменницька доля, якби не «Коронація слова». Саме завдяки перемогам, вибореним преміям мені вдалося вибудувати комунікацію з видавцем і читачем. Я відразу отримала запрошення до найбільшого і найвпливовішого видавництва України — «КСД». Чи могла я, початківиця, мріяти про таке? Звісно ж, ні. Усе відбулося в якомусь турбо-режимі. Я не страждала від відмов видавництв, як багато хто з моїх колег, не оббивала пороги друкарень, не шукала гроші на друк. Усе вийшло наче саме собою, і звісно ж, саме завдяки «Коронації слова».

— Чим запам’яталася співпраця з видавництвами переможних романів? Як рукописи потрапили до видавництв?

— Я маю філологічну освіту, певний час працювала науковим редактором у часописі Інституту літератури «Слово і Час». Відтак мала поняття про редагування та коректуру. Приємно вразило, що в «КСД» серйозно ставляться до цього: редактор вичитує дуже уважно, надсилає авторові на узгодження першу верстку. Обов’язково ще є і друга верстка — це вже готовий макет книжки, який усі уважно вичитують. Мені такий підхід дуже зімпонував. Неабияк пощастило й у тому, що першу мою книжку (дебютний роман «Київ.ua») редагувала Вікторія Стах, дуже професійна редакторка, знана письменниця. Вона внесла в текст багато мікрозмін, які надзвичайно поліпшили його і не зробили таким, знаєте, відірвано словниковим… Мені здається, це дуже непродуктивно, коли твір наповнюють якимись словниковими, часто вже мертвими словами, які начебто є літературними відповідниками до загальновживаних слів, просторіч, сленгізмів. Така «стерилізація» мови викликає в мене відчуття, що я потрапила до музею чи навіть мавзолею, де навіть дихати невільно, де все, хоч і викликає пошану, але вже давно не живе. Пізніше я мала досвід роботи з іншими видавництвами. Не скрізь розуміли важливість редакторської роботи з текстом. Дехто з видавців мені казав: «Ви ж маєте філологічну освіту, самі редагуєте, для чого вам редагування? У вас помилок немає… Ну може, коректор іще гляне на верстку». Я розуміла, що маю справу з так званими заробітчанами, для яких книжка — це лише про прибутки і торг. Більше до таких видавництв звертатися не хотілося.

— Приємно знати, що Ви належите до тих авторів, котрих із «Коронацією» поєднує ще й співпраця. Як це сталося?

— Із «Коронацією слова» пов’язано дуже багато проєктів. Особливо знаковою для мене була робота в журі після перемоги 2014 року. За правилами конкурсу, кожен переможець автоматично стає членом журі на один рік після своєї перемоги. Відтак і я була на фінальному обговоренні премій у номінації «Романи», читала твори із так званого довгого списку, бачила, як маститі видавці, літературознавці та журналісти вирішували долю конкурсних текстів. Ніхто не міг просунути «свого автора», бо «Коронація слова» — це конкурс анонімних рукописів. Усі в однакових умовах перед журі. Пізніше я багато років обирала «Кращий роман про кохання» в межах співпраці «Коронації слова» та Львівського жіночого літературного клубу, до якого я належала і належу. У межах Львівського Форуму ми з літературознавицею Софією Філоненко влаштовували дискусії із тем, близьких до «Коронації слова» і за участі коронаційних авторів.

— А над чим працюєте зараз?

— Наразі розпочала роботу над великим текстом. За щасливим збігом перебуваю зараз у Латвії, у місті Вентспілс. Я — січнева резидентка Міжнародного дому письменників і перекладачів, який виділив мені невеличку стипендію для перебування тут. Дуже сподіваюся, що цей час буде для мене продуктивним, адже в Домі прекрасні умови для праці, усе налаштовує на те, щоб цілковито віддатися тексту.

— Знаю, що в 2023 році Ви отримали грант від Bundesministerium für Kunst, Kultur, öffentlicher Dienst und Sport der Republik Österreich на написання книжки про українських біженців в Австрії — «Біженка / Kriegsvertriebene». Книга вже написана? Видана? В Україні чи за кордоном?

— Так, ця книжка вже є. У перший рік війни я з дітьми поїхала до Австрії. Мені тоді здавалося, що це ненадовго, на кілька місяців, до вересня (ідеться про вересень 2022 року) ми ж, ясна річ, повернемося, діти підуть у свою школу, і працюватиму в університеті. Але на так сталося, як гадалося. Ми прожили в Австрії більше року, повернулися додому лише влітку 2023 року. Я дуже вдячна Австрії та австрійцям за підтримку, зокрема й матеріальну. Зокрема, отримала гранд від австрійського міністерства на написання книжки про українських біженців — жертв російської агресії. Це не художній текст, а нотатки про побут та головні виклики, що постали перед вимушеними мігрантами з України. Книга складається з 12-ти есеїв на різні важливі теми: «Школа», «Медицина», «Робота» тощо. Ми працювали вдвох із перекладачем, тож книжка вийшла двомовною. За умовами угоди, я викладала вибрані есе на спеціально створеній сторінці у фейсбуці для ознайомлення. Увесь текст і українською, і німецькою здала до міністерства, як і було обумовлено попередньо. На жаль, книжка не вийшла в паперовому варіанті в Австрії. І я не знаю, наскільки вона буде цікавою українському читачеві в тому вигляді, у якому вона є зараз. Думаю, для української аудиторії потрібно її дещо переробити, на що поки що не маю часу. Побачимо. Я не дуже поспішаю з цим текстом, адже війна ще не закінчена. Можливо, останні розділи в цій книзі я напишу вже після перемоги.

— Так, ця війна — найстрашніша трагедія, яка, напевно, можлива на землі, змінила мільйони доль українців. Що особисто Ви переживаєте у зв’язку з цим? Чи вплинули нинішні події на Вашу творчість?

— Війна стала важким випробуванням для всіх нас. Нема в Україні родини, яка б залишилася осторонь і не відчула катастрофічного впливу ординської навали. У мене, окрім нон-фікшену про українських біженців, з’явилася низка новел про воєнні реалії. Це не фронтові замальовки, а реалії з мирного життя, яке таким перестало бути. Ідеться про простих людей, які проживають воєнне лихоліття, відчувають у собі травму, ментальні зміни. Також я як літературознавиця написала низку статей про твори українських авторів, що відображають трагедію повномасштабного вторгнення. І ваша поезія, пані Юліє, також увійшла до однієї з таких студій. Вважаю, що зараз кожен митець і науковець мають зробити все від них залежне, аби донести правду про цю несправедливу смертельну російську навалу.

— Дякую Вам за цю працю. Так, нещодавно дізналася про колективну монографію науковців Інституту літератури «Незалежність у полум’ї війни: українська література спротиву» (за наук. ред. Миколи Жулинського). Із-поміж робіт інших авторів знайшла й Вашу: «Пам’ять про війну: біженські голоси в сучасній українській поезії». Ви глибоко й тонко відчули закладені в поезіях сенси й підкреслили їх. У Вас дуже насичене життя: і робота зі студентами, і участь у різноманітних мистецьких проєктах. Зокрема, помітила, що зараз Ви перебуваєте на  письменницькій резиденції в Starptautiskā Rakstnieku un tulkotāju māja, що у Вентспілсі (Латвія). Звідки черпаєте сили і що Вас найбільше мотивує?

— Напевно, саме життя і дає сили та наснагу. Поки ми живі, маємо плани, мрії та амбіції. Якщо існує бажання втілити власне намріяне, написати текст чи якось інакше себе проявити — будуть і сили. Безумовно, такі місця, як письменницькі резиденції, дуже надихають і мотивують працювати. Але також сили й опертя, такі необхідні для творчої роботи, дає і родина, близькі люди. Це мій чоловік, мої діти, друзі.

— І наостанок: що найбільш знакове в творчому плані сталося у Вашому житті від моменту першої перемоги в конкурсі?

— Найпевніше, ідеться про відчуття належності до літературного процесу. Може, це звучить пафосно, але коли ти бачиш власну книжку серед інших на поличках книгарні чи бібліотеки, народжується переконання, що ти вже не просто автор текстів. Творчі професії потребують визнання, як жодні інші. Це ті незримі крила, що допомагають літати, бачити трохи далі, сприймати речі небуденно і, звичайно ж, творити.

Спілкувалася Юлія Бережко-Камінська