Павло Ар’є: «Від нафталіну в театрі вже нудить!»

У передчутті театральних прем’єр, Cultprostir викликав на щиру розмову титулованого драматурга, режисера, який не боїться помилятися і прагне чесних реформ.

У лютому та березні очікуємо на дві гучні українські театральні прем’єри – за п’єсою Павла Ар’є «На початку і наприкінці часів». У Львові – режисер Олексій Кравчук презентує свою постановку на сцені театру ім. Лесі Українки. У Києві ? режисер Стас Жирков випускає виставу на сцені Молодого театру. Театралам відомо, що саме ця п’єса Ар’є про «бабу Прісю» викликає неабиякий попит останнім часом. Зокрема, торік на неї «клюнув» сам Віктюк. Перед примхливою московською публікою на сцені театру ім. Моссовета режисер розгорнув трагікомічний світ чорнобильської зони відчуження, де й мешкає старезна бабця: лається з родичами, товаришує з русалками, харчується галюциногенними грибами, згадує, як у роки війни зарізала аж 12 німців…

Ар’є – титулований і майже маститий драматург та режисер, який симультанно живе-працює в Україні та Німеччині.  В його арсеналі – дипломи, премії та інші «коронації». Серед його п’єс: «Слава Героям», «Кольори», «Революція, кохання, смерть і сновидіння», «Десять засобів самогубства» тощо. Саме зараз у Німеччині він працює над новим драматургічним текстом – спеціально на замовлення Романа Віктюка.

– Павло, можливо, нескромне запитання… Чи можеш назвати себе хоча б відносно успішним українським драматургом – саме у фінансово-економічному плані?

(Довго думає, а потім сміється). На жаль, мені не вдається заробляти театральною справою. Думаю, що у нашій країні ? це вже досягнення, коли тебе ставлять і ти не платиш за такі постановки свої власні кошти. Я ніколи не погоджувався на схему: драматург платить – потім його ставлять.  Це для мене нонсенс. До того ж, мені здається, що в українській театральній системі «живого» драматурга взагалі не передбачено! Тому у нас все складно саме з сучасною драматургією. Вибач, якби там не було, а, власне, професії «драматург» в Україні не існує! Отже, заробляти доводиться деінде. Дехто пише серіали, інші займаються журналістикою, перекладами.

Я от час від часу викладаю (коли запрошують). А так ніякої роботи не цураюся. Ось, наприклад,  на Новий рік носив п’яним німцям пиво! Їсти ж хочеться… Та й жити на вулиці якось не дуже приємно. Так от і доводиться організовувати своє життя, щоби між «зароблянням» були ще й вікна для того щоб писати нові п’єси. Я не можу одночасно працювати, а потім увечері писати текст. Адже для творчості потрібне повне занурення. Така нестабільність звісно сильно отруює життя. Часто питаюся сам у себе: «На скільки ще тебе вистачить?» Адже жити весь час саме так (у страху нестабільності) ? дуже важко…

В Європі ніколи не цікавилися нашою драмою. Зараз і там хочуть українські тексти про Майдан і війну.

– Сьогодні, як відомо, є дві привабливі теми для актуальної драматургії – ілюзії Майдану та жертви війни. Коли, на твій погляд, саме ці теми будуть трансформовані в цікаві художні некон’юнктурні драматургічні тексти новим поколінням авторів?

(Знову думає). Хороше запитання… Я сам часто думаю про це. Ці теми мене хвилюють. Але я відчуваю по відношенню до них якусь свою внутрішню заборону. Ти знаєш, що зараз з’явилося багато літературних і драматургічних текстів саме про це. Чомусь кожен графоман вважає за потрібне «влізти» у них. Але лізуть туди не тільки графомани, є й талановиті. Адже попит на таку соціальну, суспільну проблематику дійсно є. Навіть в Європі є, хоча там ніколи не цікавилися нашою драмою. Зараз і там «хочуть» українські тексти про Майдан і війну.

З приводу такої тематики іноді виходить жахлива, як правило, пафосна графоманія або відверта маячня. Думаю, «напряму» ці проблеми поки-що знаходяться в компетенції журналістики, документалістики. А художньо про це дійсно варто говорити, але у площині вічних тем ? любов, зрада, несправедливість, відчайдушність. Можливо, я помиляюся. Просто я так відчуваю.

– Цікаво, чи впізнав ти свою власну п’єсу про бабу Прісю, коли приїхав до Москви на прем’єру до Віктюка? Адже Роман Григорович частенько ставить не автора, а своє розуміння і відчуття проблематики, яку пропонує автор.

(Сміється). Ще й як впізнав! Віктюк ? великий майстер. І я дуже тішуся з того, що п’єса «На початку і наприкінці часів» («Баба Пріся») поставлена ним просто неймовірно. Так, це почерк Віктюка. Разом з тим це і моя п’єса, яка лишилася  моєю, рідною.  Взагалі мене спочатку дуже здивувало, що він взяв до роботи цей текст про Чорнобиль. Потім стало цікаво: а як він це вирішить? Вирішив. Цікаво.  По-віктюковськи. У нього вийшла неймовірна тонка трагедія.

– У Львові нещодавно ти проявив себе ще і як режисер у рамках проекту «Перша сцена сучасної драматургії», це адаптація для сцени текстів «Підірвані» та «Лондон».  Чи буде продовження банкету у цьому ж напрямі?

(З сумом у голосі). Мені цього хочеться. Дуже хочеться. Але чи буде продовження? Не знаю. У нашої «Першої сцени» купа проблем. Здається, що окрім тих хто її створив та глядачів, які до нас постійно приходять, ця «Сцена» взагалі нікому не потрібна.

Ну, от зробив я виставу «Лондон». Ну, зіграли її тричі. Зали повні, відгуки хороші. А що далі? Грошей на гастролі нема. Далі показувати у Львові – будемо. Але й тут є складнощі. Один Бог знає, скільки зусиль, нервів і часу ми вклали з актором Ярославом Федорчуком в цю виставу. Хотілося б, що б вона жила далі. Щодо ідей, то у мене є новий текст, який я написав під час резиденції у польському Любліні. Я б хотів з ним попрацювати на сцені. Хоча б у вигляді сценічного читання. Наразі такої можливості немає, отже, текст лежить ? чекає.

Нарешті настав час «узаконити сучасність» в українському театрі. Від нафталіну вже нудить!

– Ти досить довго перебуваєш у Німеччині, знаєш театральну ситуацію зсередини. Отже, як сприймають у Німеччині український театр? Чи знають німці хоча би когось з його представників? Що думають про події  в Україні?

(Дуже емоційно). В системі театральних координат український театр у Німеччині взагалі не існує! Німеччина вже якось за своєю природою дуже цікавиться Росією і тим,  що з нею пов’язане, зокрема російським театром.  На жаль, Україна в культурологічному сенсі для німців ? це російська провінція, яка навіть не варта уваги. Тобто у німецький культурній ментальності культурного відділення України від Росії не відбулося.

Про те, що коїться в Україні німці, звісно, знають. Чи знають правду? Далеко не всі. Багато хто вірить, що це війна США проти Росії. Що у нас відбувся державний переворот, а не революція. Звісно ж, більша частина людей розуміє, що це агресія Росії проти України, проти європейських цінностей, демократії. Нам співчувають, готові навіть допомогти. Але нас не розуміють. Не розуміють, чому вони мають економічно блокувати Росію, а Україна співпрацює з агресором. Чому у нас відбулася революція гідності, а ті хто нас вбивав та катував не те що не в тюрмах, а взагалі далі сидять на своїх посадах, і корупція в Україні і далі процвітає. Багато німців дивуються: «Чому ми маємо їх рятувати, коли вони самі цього не роблять?».

– У кінці минулого року на одній німецькій театральній імпрезі ти досить гостро критикував сучасний український театр… Деякі митці навіть образились. Критикувати ми всі уміємо. А які, на твій погляд, могли би бути головні кроки з боку держави, щоби якісним чином покращити театральну справу?

(Енергійно). Має бути чесна театральна реформа. Її повинні реалізувати не худруки і не директори загниваючих театрів, а сучасні грамотні театральні менеджери. Можливо, навіть, запрошені з інших країн. Також це мають бути незалежні театральні критики, культурологи.  Нарешті настав час «узаконити сучасність» в українському театрі. Від нафталіну вже нудить! З худруків треба зняти пожиттєве їхнє худруківство, вибачте за тавтологію.  Театр ? це суспільне надбання нашого народу. А не приватна фірма якогось там, нехай навіть дуже спритного, дядька. П’ять років, максимум десять, потім ? ротація.

Така система не нова, вона прекрасно функціонує у світі. З акторами – складніше. Мені здається, вони у нас найменш соціально захищена частина суспільства. І гарантія їхнього працевлаштування в театрі ? чи не останнє, що у них взагалі залишилося. Для них потрібно створити якусь мотиваційну програму. Але це окрема тема для окремого інтерв’ю.

– Ти сам зачепив акторську тему. Хто з них, із сучасних, серед твоїх улюблених? З ким особливо приємно працювати?

(Бадьоро). Їх, улюблених,  у мене не так багато. Бо я ж не з багатьма знайомий. Зі львівських не можу не виділити прекрасного актора Олега Стефана. З ним мені  пощастило і попрацювати, і затоваришувати. Він надзвичайно скромна людина, сам за себе ніколи не попросить, втім, видатний актор.

Надзвичайно пощастило познайомитися з актором театру імені Курбаса ? Ярославом Федорчуком. Це молодий, досить наївний, але небайдужий актор. Який не тільки наділений великою працездатністю, а й неймовірним талантом і внутрішньою глибиною, яку не так легко помітити з першого погляду. На жаль, його талант ще не до кінця відкритий для глядача, бо ж використовують його частіше в комедійному амплуа. А от я би хотів побачити Ярослава, наприклад,  у ролі Гамлета… Думаю, це було би щось неймовірне…

Джерело: Cultprostir