До 33-х роковин Чорнобильської трагедії.
05.05.2019Торік археологи знайшли в Чорнобилі рештки давньоруського об’єкта Х століття, який, можливо, слугував захисним ровом.
А кілька років тому — артефакти ХІ століття: фрагменти посуду, приладдя, уламки скляних браслетів, якими давньоруські жінки припинали довгі рукави сорочок. До цього відкриття вік Чорнобиля відлічувався від Іпатіївського літопису, за описом часів семисотлітньої давності, коли князі тут полювали на турів. Вважалося, що й у ХІІІ столітті, крім дикої природи, тут нічого не було. І раптом — послання нам із тисячолітньої давнини від людей, які тут жили, обробляли, прикрашали цю землю. І берегли її!
© Віталій Боровик
…У Чорнобилі й досі росте різновид полину, що називаєтьсячорнобиль. Властивості його цілющі. А біда, спричинена Чорнобильською АЕС, залишається невичерпною, хоча вже з’явилося нове покоління, для якого ця наймасштабніша техногенна катастрофа є подією майже доісторичною. Та лишається совість, що не дозволить демону забуття витіснити пам’ять про подвиг і страждання.
…вибух реактора дорівнював 500 хіросімським бомбам…
…було забруднено 54,6 тисячі кв. км земель. Це більше, ніж територія всієї Швейцарії чи Нідерландів. Це навіть більше, ніж уся Естонія чи вся Словаччина. Це — майже дві Бельгії! Це — майже три Ізраїлі!..
…працювало 600 000 ліквідаторів, з яких на сьогодні й одного відсотка не лишилося серед живих-здорових…
…тільки в Україні від катастрофи постраждало (за офіційними даними) — 3 361 870 чоловік. Більше мільйона з них — діти.
© Віталій Боровик
…залишилися мертвими двоє міст і 178 сіл …
…260000 людей залишили свої домівки…
…забруднено 2294 населених пункти…
…на забруднених територіях залишилося 2,3 млн людей…
…467 пожежників боролися з розпеченим небом. Гарячий струмінь вирвався спочатку на кілометр, потім спустився до кількасот метрів.
Понад 1800 вильотів зробили вертолітники над палаючим реактором, кидаючи в нього спеціальні речовини. Одного вертольота реактор проковтнув разом із екіпажем. Володимир, Микола, Олександр, Леонід. Старшому з них було 33 роки, молодшому — 26. Цей пекельний реактор став могилою працівника ЧАЕС Валерія Ходемчука, 35 років…
… для дезактивації території та для спорудження об‘єкта “Укриття” в сусідньому селі терміново побудували бетонний завод. На будівництво саркофага було витрачено 6 млрд доларів. Новий саркофаг поглинув ще 2,15 млрд євро…
…через 5 років після катастрофи інвалідами стали 2000 чорнобильців, а ще через десять років — 90415 !..
…кількість онкохворих дітей зросла у 8 разів. Ця цифра зростає з кожним роком…
Василь Артюшенко, DT.UA
Зона. Колючий дріт, який супроводжував усю радянську історію, знову виповз на світ реально й масштабно. На тлі металевого павутиння, яким обплутані підступи до ЧАЕС, як привиди, блукають дикі коні. Птахи звили гніздечко прямо на дорозі. Лисиця не розуміє, що таке транспорт, і не йде з асфальту. Дикі кабани неквапливо переходять покинуту залізничну колію. Ластівки заселяють спорожнілі хати, — щовесни їх щось повертає з екзотичної Африки на мертву свою Батьківщину. Людей ні вони, ні їхні діди-прадіди тут не бачили. Якщо зайти в хату — птахи зчиняють галас, б’ються об шибки, розбиваючись.
“Село на нашій Україні— неначе писанка, село”.
А якщо село примусили загинути? Через 33 роки після того, як сільська вулиця була вулицею, вона стала схожою на лісову просіку. Ця просіка називається вулицею Калініна. А та, що веде крізь гнилий дерев‘яний місточок, — то вулиця Леніна.
Довженко порівнював біленьку українську хату з печерицею. Напіврозвалені хати вже не біленькі, вже не хати, а похмурі затонулі кораблі серед дивовижних водоростей. І всі сподівання, радощі, страждання, які жили в тих тихих чи галасливих хатах, теж потонули.
Холодні села. Наче з часів Київської Русі тут нікого не було. Лишилися фарбовані сріблясті солдати з написами“Защитникам Отечества”. А “Отечество” спочатку кинуло їхніх нащадків у біду, а потім захистило вигнанням. Взимку могильні плити загиблих односельців занесені снігом. Тільки ледве вгадуються прямокутники — як чисті ненаписані листи. Або, швидше, листи, з яких усі сповіді стерто. Якщо розгребти сніг, прочитати все одно нічого не можна, — імена визволителів з’їв якийсь чорний мох.
Ділові об’яви й застереження на фанерних щитах при дорозі нагадують епітафії.
Ось це село зарите у траншеї, а те — закопане в ями, по кілька хат в одну братську яму. Послухайте, яку назву давні пророки дали своєму селу: Копачі.
Якщо село не закопане, то буває, що хтось у ньому лишається жити.
Неймовірне життя на цій родючій землі сьогодні. Буває, на все село — одна людина.
Ось як баба Франя. Проїхати до неї можна тільки мотоциклом, та й то не завжди, — бездоріжжя… Стоять серед зими похилені хатки, а над димарями диму нема. Бездиханне село. Тільки Франина хата ще сяк-так прив’язана до неба тоненькою цівкою диму. Ох який нетривкий цей зв’язок… А в сусідньому селі живе Франин син — безпробудний п’яниця. Як на тій планеті, що відвідав Маленький принц. Пам’ятаєте? Там жив п’яниця, який пив, щоб забути, що він п’є.
© Віталій Боровик
А в селі Залісся б’ється серденько колишньої вчительки Розалії Іванівни Острошко. Коли вона лишилася сама, почала складати вірші і вважає, що це не її вірші, — вона їх просто чує. Коли кладе натруджену долоню собі на чоло, заплющує очі й починає читати ангелові-охоронцю, хочеться слухати і слухати. І обличчя її прекрасне.
Повесні в поминальний тиждень тисячі людей вертаються в Зону на “гробки”, — тягнуться колони автобусів і машин. У вікнах автобусів на тлі причеплених вінків — живі обличчя переселенців. Дехто приїздить із-за кордону. Тут — біля могилок — і співають, і плачуть, і згадують, і сміються.
Колишня перша леді України Катерина Ющенко приїздила в Чорнобильську зону з нагоди 20-річчя катастрофи, зустрічалася зі старожилами. Бабуся Марія хотіла б виїхати звідси, але їй не дають квартири, — жила з чоловіком у цивільному шлюбі. І, хоча прожили разом у цій хаті 35 років, будинок записаний на прізвище покійного чоловіка, отже Марія не має права на нове житло. Про все це пані Марія бідкалася пані Катерині. Інші селяни просили нормального медичного обслуговування, автобус на базар — хоча б двічі на місяць. Перша леді наказала помічникам усе це записати, залишила подарунки, білосніжну усмішку, поїхала — й забула про покинутих у Зоні людей.
Жили собі поліщуки серед рідної природи, зберігаючи свої звичаї та обряди, а у світі час від часу визрівало зло, що несподівано вривалося й виганяло їх із рідних домівок — декого навіть двічі за життя. В часи фашистської окупації гнали до Німеччини молодих українських рабів. Із села Опачичі забрали в ридаючої матері двох близняток — Настю й Фросю. Шість кілометрів бігла мати до залізниці, щоби попрощатися з ними. Та поїзд із остарбайтерами не зупинився на тій станції. Більше Фрося з мамою ніколи не побачилися… Дівчата тяжко працювали на німецького хазяїна, а після перемоги перед ними постав вибір усього дальшого життя: повернутися на Батьківщину чи ні. Вони вже чули про переслідування остарбайтерів на рідній землі. Фрося вирішила шукати щастя подалі від Батьківщини — подалася з нареченим до захмарної Бразилії. А Настя повернулася до матері. Скрутно жилося, — жінки всю важку роботу в колгоспі робили за загиблих. Та доля віддячила Насті — дала їй любов на все життя, послала хороших діток.
© Віталій Боровик
А Фрося пише-пише листи додому, та кореспонденцію з-за кордону підло перехоплює невсипущий КДБ. Рідні вважали, що Фрося загинула. Але вона додумалася передати лист через когось, щоби той переслав у іншому конверті. Як отримала Настя листа, то серце ледве не вистрибнуло. Мама саме подоїла корову та й іде з відром молока. А Настя біжить: “Мамо, лист від Фросі!” Відро так і випало з маминих рук… До самої смерті мріяла мама обняти свою бразильську доню. А доню довго морочили з оформленням документів. Коли Настя зрозуміла, що мама вже не встигне побачити Фросю, запитала:“То що, написати їй, щоб не їхала?” Мама відповіла: “Ні, хай приїде, піде до мене на могилу та й усе розкаже”.
Виклик в Україну надіслав Фросі брат киянин. Після війни минуло вже 17 років, мами півроку як не було серед живих. Радянське законодавство дозволяло Фросі побувати тільки в Києві. А в рідне село не можна було й зазирнути, бо вона — іноземка! Останньою вечірньою “Ракетою” Фрося по Дніпру, по Прип’яті прибула в Чорнобиль, добралася до села, під покровом ночі побігла з Настею на цвинтар до мами… І ранковою “Ракетою” відбула назад…
На запрошення сестри, Настя їздила в ту неймовірну Бразилію, пожила серед райських кущів, зустріла Новий рік на пляжі, погрілася на січневому сонечку та й повернулася до материнської хати відігрівати душу. Чоловік без неї ніяк не міг упоратися з домашнім господарством. Білі-білі бразильські піски нагадували їй чорнобильські сніги.
Настю вразило казкове місто Ріо-де-Жанейро в обіймах величезної статуї Христа. А душа її рвалася до маленького сільського цвинтаря, щоб обняти хрест на материнській могилі та замінити на ньому рушник, вишитий нею власноруч. Той дерев’яний хрест пофарбовано в такий блакитний колір, як і віконні рами, як і батьківський поріжечок.
…Тендітну весну 1986 року ні з сього ні з того розірвав вибух реактора. І знову женуть людей із рідного села, але вже не вибірково, а всіх підряд. Вивезли начебто на три дні — потім поставили КПП і назад не пускають. Анастасія Іванівна з чоловіком повернулася по болотах і лісах у рідне мертве село на мертву вулицю. Перші роки влада боролася зі старожилами — електрику обрізали, пенсію не привозили. Міліція погрожувала, залякувала страшною смертю від радіації. Але своя земля — та, що промовляє до тебе. Ну як її можна залишити, навіть спаплюжену? Це все одно що матусю хвору покинути.
© Віталій Боровик
Анастасія Иванівна Чекаловець
З переселенням поліщуків підрізали колосальний шар національної культури, знищили архаїзми, традиції, передачу родинного коду.
Коли чоловіка не стало, Анастасія Іванівна не схотіла переселятися до дітей, бо саме в рідній хаті вона відчувала присутність покійного. Але здоров’я погіршало, і донька забрала її на зиму до себе. Та щойно сніг почав танути — стала мати просити везти її назад, у зону. Доня каже: “Холодно ще!” А мама відповідає: “Сяду на свій поріжок — і зігрію його!”
На все старовинне село Луб’янка лишився єдиний вогник у вікні Ольги Павлівни Ющенко. Батько її — кулеметник — у братській могилі під пам’ятником у центрі села серед тих п’ятнадцяти Ющенків зі списку загиблих односельців. Син Ольги Павлівни з родиною живе в Києві на одинадцятому поверсі. А вона не вжилася з невісткою, буває й таке. Київський помаранчевий майдан скандував: “Ю-ЩЕН-КО! Ю-ЩЕН-КО!”, а пані Ющенко відбивалася від справжнісінького вовка, який з’їв половину її собаки — єдиного вірного друга.
© Віталій Боровик
Ольга Павлівна Ющенко
На зиму пані Ющенко заліплює вікна картоном, щоб у хаті було тепліше. В хаті дуже бідно, але рушники на іконах чудові. І церкву хрестиком вишила сама хазяйка. Ольга Павлівна готує собі нехитру кашу. Руки її натруджені, — про такі руки кажуть, що їх з’їла земля.
В її хаті гріються вісім котів, які харчуються окрайцями звичайного хліба. Ющенко живе на мертвій вулиці. В кутку жила сусідка, яка тяжко помирала від раку. Ольга Ющенко і годувала, і обслуговувала її. Сусідка плакала, відвернувшись до стіни, і просила свою покійну матів забрати її до себе. А коли це сталося, пані Ющенко викопала для неї могилу й поховала. І молитви читала, і хрест поставила.
Пенсія в пані Ющенко, як у всіх селян, жалюгідна. Ділові люди привозять хліб, який удвічі дорожчий, ніж у Києві. Та всі старожили Зони і чекають, і радіють… “Так, приїздила до нас колись Катерина, теж Ющенко, як я. Ну то й що? Кохту подарувала, шампанське… І на тому спасибі”, — розказує пані Ющенко. А ось про зустріч із диким кабаном і з гадюками пані Ющенко розповідає зі сміхом.
…У день катастрофи, виявляється, працювала пані Ющенко у Прип’яті. Заставили фарбувати стіни такою їдкою фарбою, що в малярок повідкривалися кровотечі.Всі заощадження, зароблені за десятиліття тяжкої праці, вкрав банк. І ні правди, ні захисту пані Ющенко так і не добилася.
На Зелені свята Ольга Павлівна устилає підлогу татарником, “щоби душі рідних приходили й затишно спочивали у привітній та ароматній хаті“. А на Паску ніколи не шиє, щоби душі батьків не поранити голкою. Вона готує поминальні страви, поминає вголос усіх рідних і сусідів-односельців. Увечері, коли все перероблено, пані Ющенко сідає співати старовинні боженні пісні: “Ой живи, чоловіче, ой живи та й покайся, у великі розкоші ти не вбирайся. Бо великі розкоші — вони тебе зрадять, в темний гроб запровадять…”
© Віталій Боровик
Пані Ющенко просила, щоби хто-небудь із Києва приїхав і допоміг січку різати для корови — за гроші з її пенсії.
А минулої осені її віконечко згасло, — здоров’я таке, що довелося йти у прийми до невістки. Поринуло в темряву старовинне село, яке з XVII століття було центром гончарного мистецтва.
І в Народичах народу нема. Жила там бабуся — сама на все село — і зберігала дерев’яну церкву. Бо в покинутому селі Товстий Ліс старовинна церква згоріла. Дах бабусиної хати посунувся, в кімнаті на підлозі, на столі, на печі стояли миски під дощову воду. А хата така холодна, що бабуся ходила грітися в сарай до своєї корови. Держава карала бабусю за те, що вона жила й зберігала церкву…Не сказав жоден народний президент: “Не хочу їхати на Мальдіви—Багами. Віддаю ці кошти самітнім на ремонти хатин у зоні відчуження!”
Чи таке вже відчуження велике, що і нардепам, і бізнесменам краще їздити на Мальдіви—Багами, бо в Україні закони фізики такі, що діє тільки відцентрова сила?
А може, на прикладі бабусиної хати держава досліджувала, через який час після нашестя татаро-монголів падав дах зрубної хати?
Нема вже ні баби Франі, ні Марії, ні Розалії, ні Насті…
Нема вже в селі Новошепеличі останніх могікан — Олени Дорофіївни та Сави Гавриловича Ображеїв. Ще у 2006 році ми приїздили до них із етнографічною експедицією на золоте весілля. Разом із подарунками ми тоді вручили їм телеграму від президента України В. Ющенка. На привітання дід Сава відреагував по-своєму: “Передайте президентові, що його кабанчики ростуть!” Крім кабанчиків, В.Ющенко подарував Ображеям холодильник і пральну машину. А підключати — нікуди… За розпорядженням президента, провели електрику — кабель тягли від КПП просто по кущах і деревах… Годувальниця-Прип’ять уже забула ревіння моторних човнів. На березі неподалік хати — хрест між двома човнами. Красуня-річка підійшла до самого хреста. Сава Гаврилович розказує, як витягнув на берег утопленого сина, як баба впала в човен, голосила, не хотіла жити… А другого сина вбили в Іванкові…
© Віталій Боровик
Сава Гаврилович Ображей
А за рік до цього інша трагедія сталася в Луб’янці. Знімальна група “Укртелефільму” на чолі з Ліною Костенко та Олегом Біймою зафільмувала худесеньку селянку, яка вмовляє цю групу звернутися до влади, щоби змінити їй місце проживання, бо злочинці побили її до непритомності, покрали харчі, а міліція зловила одного з них і посадила на рік. Кіногрупа поїхала та й швидко забула цей крик душі. Злочинець відсидів рік, повернувся та й забив бабусю до смерті за те, що викликала міліцію. Світле обличчя бабусі лишилося в газетах і журналах в обіймах Ліни Костенко. Звали її промовисто — Анастасія Григорівна Шевченко. Неначе сестра Кобзаря.
…За небо в небі, за дитячий сміх.
За те, що можу,
і за те, що мушу.
Вечірнє сонце, дякую за всіх,
котрі нічим не осквернили душу.
Гості їздять у Зону, щоби їхні бажання здійснювалися, а Зона проявляє наповненість душі, — це ще Сталкер А.Тарковського помітив.
До рідних домівок у зону безумовного (обов’язкового) відселення повернулося понад 1200 переселенців. Зараз їх лишилося менше вісімдесяти. Держава так і не спромоглася створити їм більш-менш людські умови життя. Залишаються по селах самітні бабусі, вигнанки з соціуму, прив’язані до рідної землі. Нехрещені, неціловані, вони пережили страшну війну, страшний голодомор, страшні експерименти над народом. І найбільший їхній жах — “А хто ж мене в землю зариє?”
Напис на стіні мертвого будинку: “Прощавай і прости, рідний дім”.
Напис на сільському асфальті: “Ми поїхали о 17.20″.
Напис на дерев’яному паркані: “Ми повернемось!”
Василь Артюшенко, DT.UA
Стоїть на чорнобильському роздоріжжі дерев’яний хрест, який дивиться на чотири сторони світу: “Люди добрі! Вклонімося пам’яті тих, хто у горі й радості жив на цій землі і більше ніколи сюди не повернеться”.
