Вишневий садок поріс бур’яном…

15 травня в Молодому театрі відбулась прем’єра нової вистави, сучасної комедії з елементами гри без антракту “В чом чюдо, тьотя?!”. Що ж ховається під такою інтригуючою назвою, та про яке чудо йде мова?

У 2012 році Надія Симчич отрмала І премію конкурсу “Коронація слова” у номінації “П’єси” за твір «Хата, або Кінець епохи вишневих садів». І ось, майже два роки по тому ця п’єса втілюється на сцені. Отож уявіть собі: мікросцена, нетерпляче і хвилююче гудіння глядачів, хтось вовтузиться, хтось намагається прилаштувати заздалегідь дбайливо придбані квіти, аж ось, хвилина тремтіння тиші і на сцену з гуркотом і криками вривається бригада будівельників у синіх робах. Починають щось вигукувати, тягати будівельне риштування по сцені, намагаються прибрати купу целофану, і … бачать ляльковий будиночок.

Та, хоча.. це не назвеш будиночком. Це лялькова українська хата-мазанка, з тендітною вишнею поруч, мешканцями якої є ляльки-мотанки, традиційний автентичний український символ-оберіг. І ось глядачі стають очевидцями першого “чюда”. Будівельники беруть ляльки в руки і раптово перевтілюються, ляльки оживають.

Перед нами постає прогресивний дід, який із захопленням вишукує в інтернеті цікаві світові новини і вважає, що російській матрьошці не місце в хаті поряд з Шевченковими книгами. Трохи дивакувата, бабуся з втомленими очима, яка розмовляє з павуками і наспівує пісень. Мати, яка за фахом чи то вчитель української мови, чи то вчитель російської.. та й яка різниця, який у неї фах, адже працює вона всеодно продавцем м’яса на базарі. Чоловік, який ніяк не збереться почати ремонт. Дочка-архітектор в пошуках кохання та син-інженер, який, втім, працює барменом. І тьотя, яка мріє про свою квартиру. Всі вони живуть в одній невеличкій хаті, яка стоїть на історичному фундаменті (!) і біля якої хоч не вишневий садок, але одна вишня стоїть, та й хрущів вистачає. У всіх свої клопоти, свої мрії і свої сподівання. Аж поки поряд не починають сукати, грюкати, словом, будувати багатоповерховий будинок з паркінгом, запланованим на місці цієї от Хати. І пішло-поїхало. Сварки, конфлікти, шахрайство, афера з переоформленням пенсії на банк, хитрі забудовники і зрадлива тьотя… І “чюдо”, коли хата уже чужа. Спалена, спаплюжена. Тільки історичний фундамент встояв. Невже це “кінець епохи вишневих садів”?

П’єса надзвичайно актуальна. Адже останнім часом в Києві та й інших містах з’являється все більше багатоповерхівок, висоток, сірих холодних гігантів. І потроху, поступово, зникають маленькі, затишні, привітні хатинки, з зеленими садочками і квітучими парканами, на яких, муркочучи, розляглись пухнасті коти. Їх поступово витискають, викуповують, безкарно знищують, і байдуже, наскільки вони історичні. А це ж – не просто будинок. Це українська Хата. З балкою всередині, до якої підвішували колиску, і на якій сушили зілля, з розмальованими вікнами, з дитячим сміхом і частинкою української душі, української етніки.

В афіші вказано, що “В чом чюдо, тьотя?” – це комедія з елементами гри. Саме цей елемент гри, гри ляльками-мотанки, які оживають в руках акторів-будівельників, став дуже вдалим прийомом актуалізації подачі змісту. І своєрідною алюзією на виставу Івано-Франківського театру “Нація”, за однойменним твором Марії Матіос, де персонажі “вилуплюються” із мотанок. Вдалим прийомом є і білінгвізм вистави. Жителі хатини, окрім тьоті, розмовляють українською, а забудівельник, який прагне загарбати хату, – російською.

Та попри всі негаразди, завдяки спільним зусиллям, все ж вдається відсудити хату назад. Хоча це вже й не хата, а лише фундамент. Але фундамент – це основа, на якій можна збудувати нову хату. Більшу, просторішу. Привітну і мальовничу. Хату, в якій народжуватимуться і підростатимуть діти, в якій лунатиме українська мова і передаватимуться українські традиції. В якій колиску знову і знову чіплятимуть до сволока…

У виставі багато комедійних моментів, але у в очах глядачів стояли сльози аж ніяк не від сміху. Від впізнавання, розуміння, усвідомлення реалій. Від співчуття і любові. Від правди.

Вистава вже закінчилась. Оплески. Поклон. Посмішки. Дарування дбайливо і заздалегідь підготовлених квітів. Вовтузіння, шурхіт верхнього одягу. І ось зал уже майже порожній. Тільки продовжує лунати пісня гурту “Тінь Сонця”:

Рушник вишиваний, на покутті ікона.
Я в бабиній хаті, я знову вдома.
І байдуже те, що тобі скажуть чужі,
Бо є найважливішим те, що скажеш ти.
Рушник вишиваний, теплий хліб на столі.
Немає в світі рідніше землі.
Поки мої сади не стомились цвісти –
Мені є що сказать, є що відповісти.

Режисер-постановник – Катерина ЛОБОДА
Художник-постановник – Лариса ЧЕРНОВА
Музичне рішення – Олеся СТЕФАНИК

ДІЙОВІ ОСОБИ ТА ВИКОНАВЦІ:

Дід Микола – н.а. України Ярослав Гаврилюк
Єкатерина Владиміровна – Олена Куліковська
Віталя – Артем Мартинішин
Баба Дуся – Надія Козленко
Ольга – Поліна Снісаренко
Василь – Олексій Нежурко
Петро – Юрій Потапенко
Галя – Анастасія Євтушенко
Ярослав – Олександр Ромашко
Поштарка Віта – Ірина Свєтлякова

Виставу веде Олександра Меркулова

Тривалість вистави – 1 год. 30 хв.

Автор: Алла Костовська