Pages Menu
Міжнародний літературний конкурс романів, п'єс, кіносценаріїв, пісенної лірики та творів для дітей
Categories Menu

Опубліковано on Окт 10, 2014 in НОВИНИ, Новини «Коронації» |

«Вільний світ» в часи війни і окупації. Презентація книги Тетяни Белімової

«Вільний світ» в часи війни і окупації. Презентація книги Тетяни Белімової

Минулого тижня у Києві відбулася презентація роману «Вільний світ», котрий цьогоріч отримав першу премію Міжнародного літературного конкурсу «Коронація слова».

Перша презентація твору вже відбулася у Львові – під час Форуму видавців. Однак у неї були свої недоліки – на Форумі водночас відбувається доволі багато заходів, тому цілеспрямовано скоординувати свої зусилля читачеві доволі тяжко. Та й сам Форум виставляє певні свої вимоги – акції проходять у доволі швидкому темпі, всі кудись поспішають, наперед знаючи, що все побачити всеодно не встигнуть. Презентація у Києві, натомість, відбувалася у спокійній – майже сімейній – атмосфері, з майже сімейними суперечками, промовами і навіть урочистими співами.

Для тих, хто не встежив за нашими репортажами з «Коронації слова»: мама трьох дітей, викладачка літератури університету «Україна» Тетяна Белімова отримала цього року вже другу корону. У 2013 році її роман «Київ.UA» – розповідь про стосунки чоловіка і жінки – отримав третю за важливістю корону, цього ж року – перша премія.

За словами авторки, думки про роман на основі сімейних розповідей про війну і Голодомор снували вже давно. Однак остаточно цей задум допомогла сформувати прямо на сцені під вручення корони-2013 засновниця «Коронації слова» Тетяна Логуш. Пані Логуш так щиро припрошувала авторку писати, що молода письменниця просто не знайшла слів, щоб відмовитися.

І це добре.

Бо, як зазначив під час презентації інший автор – Андрій Кокотюха, якщо не брати до уваги роки, і розповідати без прив’язки до деталей, роман – він про нас, про наш час, про нашу війну, про наших сучасників.

Нагадаю ще раз – всі романи «Коронації-2014» здавалися до 1 грудня 2013 року.
Тобто жоден з авторів не міг навіть знати, що станеться в країні за рік – і тим не менш, романів, в котрих так чи інакше описуються сучасні події, саме цього року випало чимало.
За словами Тетяни Белімової, вона відправляла свій рукопис 30 листопада з Головпошти – вечері, десь о шостій годині. За кілька годин до того, як сталися події, котрі повернули розвиток країни в зовсім інший бік… До іншого світу – і ніхто не знає, яким буде той світ. Можливо, крім письменників…
У «Вільному світі» розповідь крутиться довкола двох родин – одна родина з Києва, інша – з Княжої Криниці. В часи Другої світової хлопець і дівчина розійшлися. Він повернувся в Україну – до мами, сестри, до свого села, без якого не уявляв собі життя. Вона – донька «ворога народу», якій в Україні місця не було.
Він поїхав додому з іншою, вона – полетіла до Австралії з військовополоненим, якому теж «нічого не світило».

«І все моє розполохане роздратування дістається оцьому вихудлому, коротко стриженому із розумними світло-карими очима хлопцеві, що не курить і не п’є через важку контузію (він ледь не вмер, пощастило, що серед в’язнів був якийсь медбрат чи хтось там, що розумівся на хворобах…).
– Чого ж в Україну не вертаєте?
– Так я ж військово-ополонений! Ще й лейте-енант! А це майже по-літичний…
– А вона?
– Вона? Вона – до-очка «во-орога народу»… Теж нічого їй там не сві-ітить…
– А ви думаєте, «тут» чи в Австралії вам буде краще?
– А на волі за-авжди краще!.. Я це знаю…
– А батьки ваші як же? Вони ж вас чекають?
– Це так… Це ва-ажко…
– А як передумаєте? Захочете додому? Як тоді? Можуть вас назад і не пустити…
– Якщо вона буде зі мною, мені скрізь буде добре!
Жора раптово перестає затинатися, але він страшенно розхвилювався – у нього дрижать руки і сіпаються повіки. Це я! Я його довів до цього стану! Але мені не шкода його! Я б і побив його, не зважаючи на явну свою перевагу (він худий і виснажений, весь якийсь аж блідо-зелений – просто таки маринований аристократ!), побив би, як приблудного пса!
Чого його жаліти? У нього є оця ідея-фікс (скрізь, бачте, добре, аби лише не в Радянському Союзі! і головне, так доладно і правильно все пояснює!), у нього є його освіта (він, бачте, вчився не на танкіста, а на інженера-конструктора, це його «війна до танку посадила!»), у нього є оцей геройський ореол (був більше року у самому Дахау і вижив)… Але це нічого не важить! Принаймні не для мене! Найголовніше, що у нього є, це … це – вона! І чому? За що? За які такі заслуги?
– Якщо вона буде зі мною, мені скрізь буде добре!
А мені? Чого я не сказав їй те саме? Я ж міг! (я міг?). Я ж був першим! (я ж був першим?). Чи мені не було б «скрізь добре», аби лише вона була б зі мною?»

Title
 Критик, письменниця, майбутня письменниця…
 Title
 Мама письменниці – з творчими настановами
 Title
 Андрій Кокотюха намагається одночасно і 
сперечатися, і робити вигляд, що його тут немає:)

Пройде кілька десятків років – і їхні внуки поберуться. Внучка Антоніни сидітиме з диктофоном і годинами записуватиме роздуми колишнього німецького бранця Єфрема. Про війну, про німців, про свободу і про вільний світ.
За словами Белімової, за один раз пан Єфрем міг наговорити по дві години цікавої розповіді. На жаль, на презентацію книги один із головних героїв завітати не зміг.
Втім, розмова і так вийшла доволі цікавою. Проводив презентацію літературознавець, доктор філологічних наук, професор Інституту філології КНУ Анатолій Ткаченко. Пан професор скористався нагодою – і провів для письменників і читачів лекцію про письменників та граматичні, а то й стилістичні помилки. Пан Кокотюха з найголовнішими постулатами пана Ткаченка не погоджувався, розмова перейшла у тривалу дискусію…
На щастя, панове знайшли спільну мову: обоє схвально відгукувалися про роман Белімової.
Пан Ткаченко відзначив майже бездоганно виписані образи, добру мову.
Пан Кокотюха відзначив, що, всупереч модним тенденціям жіночих романів, котрі можна описати сучасною піснею «Пішов геть! Я все вирішу сама!», в романі відчувається повага до чоловіків як явища – за що авторку теж можна похвалити.:)
Що цікаво – у тих, хто прочитав роман, враження про нього склалися різні. Хтось казав, що після прочитання стає зрозуміло, що вільного світу не існує. Комусь навпаки здалося, що саме в цьому романі чітко видно: світ – вільний, якщо людина прагне до волі…
Закінчилося все спільними співами – зокрема, заспівали і «Думи мої», бо в наш час ця пісня стає чомусь чимраз актуальнішою.
Ну а для тих, хто ще думає, купувати книгу чи не купувати, наведу ще раз найцікавішу і найактуальнішу цитату з цього тексту.

«- Дак ніхто точно й не знав тоді, де ховали померлих. Не відали ми, куди їх звозили тими гарбами. Казали люди, що в ярки за село. Там десь і батько мій, і дід, звався Денисом Коломійцем, і баба, котру Лесандрою кликали, Олександрою, як уже правильно казати.
– А ви потім не шукали?
– Мати ходили, розпитували. Але всі по-різному показували. Ніхто точно нічого не міг сказати.
– А ті люди, які вас грабували тоді, у тридцять другому? Вони й далі у селі жили?
– Жили! А чого ж не жити? Жили поки не повимирали. Нікого вже з них не лишилося!…
…«Здається, Єфрем Іванович не усвідомлює, що заморили голодом його рідних не міфічні «комуністи з регіону» (автохтонний вираз. чому, власне, регіону, а не району? вплив німецької? чи тут так говорять?), а прості односельці – сусіди, малописемні, несвідомі, за вказівкою згори (не хочеться думати про властивий людській натурі атавізм, вправно розбуджений «начальниками», що вирвався таким собі джином із пляшечки і наробив стільки горя)», – швидко нотує вона, поки дід Єфрем набирає великою квартою у літній кухні квас із сушини власного виробництва, – «Як же це так? Невже вони не розуміли, що прирікають інших на смерть? Інших? Та нічим ці «інші» не різнилися від них! Такі ж прості селюки, може, майна було більше, хоча… От «Жовтий князь»… Це звісно фантасмагорія! Не були вони рогатими… Звичайні сільські дядьки».

Джерело: www.chasipodii.nethttp://koronatsiya.com