ТАНЯ П’ЯНКОВА: «Якби не участь у “Коронації”, то не відомо, чи були б зараз обидві мої книги надруковані»

Роман «Вік червоних мурах» Тані П’янкової — серед переможців «Коронації слова» (2021 рік), який також здобув премію імені Миколи Гоголя та визнаний найкращою книгою Прикарпаття (2022 р.). Він розкриває жахливу дійсність Голодомору 1932–33 років на прикладі села Мачухи Полтавської області. Тому читати його непросто. Сцени голодного людського відчаю і навіть канібалізму вражають. А зовсім поруч, за високим парканом, — пансіонат, де представники радянської «номенклатури» лікуються від ожиріння. Зовсім поруч — як життя і смерть…

Роман уже перекладений кількома мовами, авторка активно презентує його в Європі.

– Пані Тетяно, у якому віці і від кого дізналися про Голодомор?

– Уперше, як і всі ми, про Великий Голод в Україні мені стало відомо на уроках історії в школі. Важко згадати, скільки мені було на той час. Можливо, 13–14 років. Іще тоді прочитала багато документальної літератури. Повернулася до цієї теми й занурилася в неї глибше у 2019-му.

— Коли і як виникла ідея написання роману «Вік червоних мурах»?

— Ідея виникла випадково, зрештою, як виникає більшість ідей. У розмові з друзями зрозуміла, що на цю складну тему мало хто пише. Тому вирішила це зробити. Спершу це були дуже непослідовні, хаотичні дії, пошук можливого формату. Та й сам задум був розпливчатий.

— Скільки часу і як саме готувалися до його написання? Термін від задуму до видання роману.

— Кілька місяців. Перечитувала, вивчала, шукала зачіпки. А у 2020 році взялася до роботи. І вже в її процесі допрацьовувала необхідні речі. Досліджувала архіви, слухала спогади. Від задуму до початку роботи минуло майже пів року. Наступні два роки включили в себе написання, редагування і додрукову підготовку.

— Чому обрали саме цей регіон, описаний у романі, — Полтавщину, адже голодомор був і в південних областях, і в інших?

— Випадково знайшла історію, яка стала для мене ключовим тригером. Це було про село Мачухи Полтавської області. Ось так дія роману відбулася в цьому селі. Голодомор справді мав досить широку географію. І мені було важливо показати її, а тому вирішила зробити збірні образи моїх персонажів і таким чином відкрити більше інформації про Голодомор 1932–33 років. У селі, про яке пишу, діяв совєцький пансіонат «Комсомолець». Там лікували партійних номенклатурників від ожиріння та від серцевих недуг, пов’язаних із ожирінням. У той же час за парканом цього пансіонату помирали голодною смертю люди. Загалом від голоду в тих роках у Мачухах померло понад тисячу людей — більша половина населення! Саме цей разючий контраст сильно зачепив мене і став ключовим у романі.

— Який епізод (подія) під час вивчення архівів вразили найсильніше? Чи увійшов він до роману?

— У романі немає жодної вигаданої історії. А тому кожна історія, яка потрапила в мій художній текст, є шокуючою. Це дуже-дуже багато різних епізодів, багато людських доль.

— Що далося найважче у процесі написання твору?

— Напевне, не збожеволіти від кількості болю, який довелося пропустити через свій мозок, через серце. Складно було налаштовуватися на своїх персонажів, говорити їхніми голосами, думати їхніми головами, коїти злочини їхніми руками. По факту, виписати біле й чорне з однаковою безпристрасністю та неупередженістю.

— Чи хтось відмовляв від написання роману, адже це дійсно дуже важко психологічно? І хто найбільше цю ідею підтримував?

— Ніхто, окрім сім’ї, не знав, над чим я працюю. А тому відмовляти мене не було кому. А навіть якби й було, то навряд чи це вдалося б. Найбільше підтримував чоловік. Він також письменник і добре розуміє мене, завжди підтримує. Він мій перший бетаридер.

— Який смисл вкладено у назву «Вік червоних мурах»?

— Для мене совєцький терор — абсолютно червоний, заплямований кров’ю. А червоні мурахи — єдині істоти, які не зупиняються ні перед чим. Усеїдні, живучі, всюдисущі. Комахи, що живуть велетенськими колоніями. Тому десь на рівні асоціацій прийшла й назва. Якщо більш конкретно, то в моїй книзі є реальна історія про мурашник із червоними мурахами, яку я взяла зі спогадів тих, хто пережив Голодомор 1932–33 років.

— На які мови сьогодні вже перекладений роман?

— Роман уже вийшов у чотирьох країнах, де він був перекладений німецькою, польською, чеською та литовською мовами. Сподіваюся, колись будуть й інші. Усе для цього робимо з українським видавництвом «Наш Формат».

– Після того як «Вік червоних мурах» переміг у «Коронації слова», він одразу знайшов свого видавця?

– Ні. Спершу було дві відмови з відпискою «некомерційна тема», але, на щастя, видавництво «Наш формат» повірило в цю книгу і вона з’явилася у 2022 р. Її вихід співпав із повномасштабним вторгненням. На сьогодні ця книга є моїм найважливішим проєктом.

— Як його сприймають у Європі?

— Дуже по-різному. І тут я б не стала узагальнювати, тому що сприйняття роману залежить не від країни, у якій про нього дізнаються, а від окремих людей, котрі мають свій спосіб мислення, власний набір знань і стереотипів. Переважно це сприйняття є емпатичним щодо теми, щодо нашої історії, та схвальним щодо стилю художнього письма. Але, звісно, трапляються люди, які є заангажованими, досі бачать українців у москвоцентричному полі, мають політичний інтерес та розглядають Голодомор через цю призму.

— У якій країні, де ви презентували книгу, вона викликала найбільший резонанс?

— Важко сказати. Країн, де презентувалася книга, не так вже й багато. Це Німеччина, Австрія, Італія, Сербія, Туреччина, Литва та Польща. І я б не виділяла зараз якусь окрему країну. Скрізь, де ми з книгою мали можливість побувати, були резонансні зустрічі та активні обговорення.

— У вас двоє синів, молодшому лише трохи більше року. Як вдається бути молодою мамою й одночасно багато працювати та їздити з презентаціями мало не всією Європою?

— Насправді мої виїзди є не такими вже й частими. І я намагаюся брати від них по-максимуму. Коли їду, дітьми опікується мій чоловік, Василь Кузан. Таким чином ми даємо одне одному змогу перезавантажитися енергетично.

— Пані Тетяно, ви ще й талановита поетка. Починали ж ви як поетка. Що ближче серцю?

— У душі я поетка, і з цим важко щось зробити. Кілька останніх років узагалі не пишу віршів. Дуже сподіваюся, що це колись повернеться. Але я намагаюся своє поетичне чуття використовувати під час написання художньої прози. І здається, цей компроміс мене влаштовує.

— Над чим працюєте зараз? Пригадую, Ви хотіли взяти темою до наступного роману не менш болючу і страшну тему — тему насилля окупантів. Чи не передумали?

— Ця книга вже написана, але дуже повільно редагується. Адже війна триває і відкриває ще страшніші свої обличчя, а тому дуже складно завершити текст у режимі незавершеної війни.

— Як на Ваше літературне життя вплинула участь і перемога в «Коронації слова»?

— «Коронація слова» зі мною сталася двічі. Уперше у 2019 р. з романом «Німотка» я отримала два дипломи: «Вибір видавця» і спецвідзнаку «За особливо зворушливе висвітлення соціально-побутової теми». Удруге я стала володаркою ІІ премії за роман про Голодомор «Вік червоних мурах».

Що цікаво — роман «Німотка» просто на церемонії нагородження знайшов видавця і вийшов друком уже на початку 2020 р. під назвою «Чужі гріхи», (так захотів видавець) Його наклад розійшовся за кілька місяців і відтоді більше не перевидавався. Але вже у 2025 р. інше видавництво поверне його читачам в оновленому дизайні і з його автентичною назвою.

Якби не участь у «Коронації», можливо, я б настільки не повірила у своє письмо і не відомо, чи були б зараз обидві мої книги надруковані. Конкурс дав мені ту опору, ту експертну оцінку, ту підтримку, якої мені дуже бракувало на початку мого творчого шляху. Щиро бажаю усім авторам відчути кайф від перемоги в літературних конкурсах. Також бажаю нових книг!

Спілкувалася Олена Олійник

Текст підготовлений у межах перебування на резиденції в Інституті літератури (Польща)