Ольга Володимирівна Слоньовська народилася 8 березня 1960 року в селі Ценява Коломийського району Івано-Франківської області. Закінчила Коломийську СШ № 2, а тоді поступила на філологічний факультет Івано-Франківського педагогічного інституту імені Василя Стефаника, який закінчила й 1981 році з червоним дипломом. П’ятнадцять років віддала учительській праці. З 1991 року працює викладачем вищої школи.
Захистила кандидатську дисертацію (1996). Зараз – професор (з 2005) кафедри української літератури Інституту філології Прикарпатського університету імені Василя Стефаника.
Авторка 49 книг, з яких – 6 поетичних («Гілочка глоду (1986), «Ґердани» (1991), «Соната для коханого» (2002), «Джоконда» (2004), «Пектораль» (2009), «Зимове яблуко» (2011)), дві художньо-документальні («Це потрібно не мертвим, це потрібно живим» (2003), «В Афганістані, в „чорнім тюльпані”…» (2010, 2011)), всі інші – чинні підручники і навчально-методичні посібники для середньої школи з Грифами Міністерства освіти, написані переважно одноосібно, хоча є й у співавторстві з відомими українськими науковцями. Науковою монографією докторської дисертації Ольги Слоньовської стала книга «Слід невловимого Протея» (2006, 2007).
Член НСПУ з 1989 року. Лауреат літературних премій: міської премії імені Івана Франка (2003), обласної премії імені Марійки Підгірянки (2007), премії імені Бориса Нечерди (2007), поетичного вернісажу «Троянди й виноград-2008», премії імені Василя Стефаника (2011). Нагороджена орденом княгині Ольги ІІІ ступеня, медаллю «За заслуги» ІІІ ступеня, медаллю «За заслуги перед Прикарпаттям» ІІІ ступеня.
Ольга Слоньовська про себе:
“Народилася 1960 року в селі Ценява на Коломийщині в багатодітній сім’ї. Закінчила Коломийську СШ № 2, пізніше – Івано-Франківський педінститут. Спогади про дитинство калейдоскопічні.
З ранніх літ – тяжкий труд, повна опіка над молодшими, безпощадна кара за недогляд і дитячі пустощі. Строгі мамині очі і добрі – батькові. А ще – самовільні мандри на зарослі непрохідними хащами хатнища вирваних радянською владою з коренем хуторян, у безмежні поля, в далекий сусідній ліс. Знаю, як стіною стоять голубі жита, в яких червоно квітне кукіль і синьо – волошки. Та й самі жита цвітуть: прямо на очах колосся вистрелює золотими паличками на тоненьких ниточках. Люблю, як у лісі ще не знайдені, але вже присутні, пахнуть перші білі гриби, як на тарелях павутини блищить вранішня роса, як дозріває малина і як, неначе немовлятка з чепчиків, виглядають на світ лісові горішки. Розрізняю голоси всіх польових і лісових птахів. Знаю, як у низенькому кущі гніздиться соловейко, а на черемсі будує своє абияке гніздо (того й гляди –пташенята повипадають!) легковажна горлиця. У дитинстві ластівки, синички й метелики сідали мені на плече або на долоню. Зараз таке стається все рідше. З тварин люблю собак і коней. Зі звірів – вовків, пантер і левів. Але патологічно ненавиджу зоопарки. Від них мене болить серце. Своїх дітей дивитися на поневолених звірів ніколи не водила. Люблю місячні ночі, сонце, дощ, завірюхи, добре взуття і зручний одяг.
У житті довелося їсти і чорний хліб, і білий. На початку 80-х цілий рік КДБ прикладав драконівські зусилля, щоб зробити мене «сексотом». Не зламали, хоча зламати могли. Зате назавжди вбили в мені страх.
Не сприймаю стовпотворінь «масовки». Не почуваюся стадною істотою. Не «розчиняюся» в жодному різномастому гурті, на територію душі чужих не впускаю. Дуже перебірлива у приятелюванні. Не виношу брехні. Не жалію слабодухих і нікчемних чоловіків і авантюрних жінок. Кажу правду у вічі. Нікому не заздрю і заздрити не раджу. Поважаю талановитих і благородних. На моєму життєвому шляху вони таки зустрічалися!
Маю двох дорослих синів – Павликів. Один – мій, один – чоловіків, але вони рідні-найрідніші, бо в нашій сім’ї ніколи не було громадянської війни, називають мене мамою, а я їм обом однаково готова прихилити небо. Маю невістку Юлечку, добру, розумну дитину. Вдячна чоловікові Михайлові за те, що тримає весь хатній побут на своїх плечах, за всепрощення, повне розуміння і волячу терплячість.
Займаюся викладацькою роботою. Є автором 48 книг. Серед них – збірки поезій, підручники, посібники, монографії. Нагороджена орденом княгині Ольги, медалями «За заслуги» й «За заслуги перед Прикарпаттям». Остання нагорода – цяцька-фікція, але естетично найкрасивіша. Медаль «За заслуги» – військова. Нею мене відзначили хлопці-«афганці» за книгу в «Афганістані, в „чорнім тюльпані”», що писалася протягом десяти літ кров’ю мого серця, тому й вона, й нагорода для мене особливо дорогі.
Маю маленьку квартиру, великі творчі плани і Божу опіку. Вірю в Україну”.
