Олена Демір: «Відзнака від “Коронації слова” стала для мене справжнім знаком якості»

Олена Демір — письменниця й журналістка родом із Хмельницького. Працювала головною редакторкою жіночого журналу «Краля». Останнім часом проживає в Туреччині, виховує трьох дітей, працює контент-мейкеркою та активно розвивається як авторка. За останні три роки її твори увійшли до семи колективних збірок, вийшли друком дебютний роман «Анфілада» та збірка короткої прози про війну. Олена Демір — лауреатка міжнародних і українських літературних конкурсів, серед яких не лише «Коронація слова», а й премія Європейського Інституту літератури, «Книга року», конкурси «Open World», «Без меж» та конкурс короткої прози імені Чендея.

Творчість для Олени Демір — це насамперед спосіб говорити про важливе. І теми, за які вона береться, таки і справді для серйозного і вдумливого діалогу. Про це і спілкуємося.

• Олено, чому вирішили подати свій рукопис роману «Анфілада» саме на «Коронацію слова»? Як довго до цього йшли?

— Я почала писати свій роман під час жорсткого карантину в Туреччині, коли через пандемію ми всі опинилися замкненими у власних домівках. У такій непростій ситуації несподівано з’явився простір для творчості. Раніше я писала лише коротку прозу й не була впевнена, чи вистачить мені «дихання» на великий роман. Однак саме під час карантину наважилася взятися за велику прозу.

Першими читачами стали мої друзі — письменник Руслан Горовий і поетеса Віта Дженджера. Їм сподобався текст, а Віта відразу порадила подати його на «Коронацію слова». Вона щиро повірила в роман і була впевнена, що побачить його надрукованим. У 2021 році я надіслала рукопис (тоді він мав робочу назву «Маріка») на конкурс. Проте впевненості в успіху не було: текст видавався сирим і недостатньо відшліфованим. Утім, «Анфілада» (саме так пізніше назвався роман) здобула відзнаку «Міжнародний вибір», адже я подавалася від української діаспори. Для мене це стало потужним поштовхом рухатися далі й ставити перед собою амбітніші цілі.

• Як виник задум «Анфілади»? Що стало поштовхом для початку роботи над ним?

— Чесно кажучи, я не планувала, що перший роман буде настільки драматичним. Спочатку хотіла створити повільну сімейну сагу, у якій перепліталися б культурні та історичні особливості України й Туреччини. У той час мене надихала манера письма Джона Стейнбека та Крістін Генни. Я навіть склала детальний план із розгорнутими образами героїв. Але якось, тепер здається, що не зовсім випадково, я натрапила на інформацію про жіночу виправну колонію в Україні. Ця тема настільки захопила мене, що я почала читати звіти правозахисних організацій про порушення прав жінок у в’язницях, дивитися документальні відео й досліджувати доступні матеріали. Я зрозуміла, що про це майже не говорять, хоча тема заслуговує на пильну увагу. Так і сформувалася ідея «Анфілади».

Мені було важливо показати, як людина — особливо жінка — стикається з несвободою та системними порушеннями прав, але намагається зберегти власну гідність і «не розчинитися» в обставинах. Хотілося, щоб читачі відчули: навіть «за ґратами» лишаються мрії, надії і прагнення жити. «Анфілада» — це історія про виживання і дорослішання, про те, як у найтемніших життєвих ситуаціях ми можемо віднайти в собі світло.

• Чому ви обрали саме період розпаду Радянського Союзу та становлення незалежної України тлом Вашої історії?

— Для свого дебютного роману я вирішила обрати реалізм і лінійну структуру оповіді, щоб події розгорталися природно й послідовно. Це дає змогу читачам легше зануритися в сюжет і простежити за розвитком героїв та змінами в їхньому житті. Період розпаду Радянського Союзу і становлення незалежної України я обрала не випадково — ці історичні події є ключовими для формування сучасної української ідентичності. Вони близькі мені особисто й допомагають глибше зрозуміти, чому наше сьогодення виглядає саме так. Цей період — не лише політичний злам, а й час суспільних і культурних трансформацій, який відкриває безліч сюжетних можливостей для розкриття впливу історії на людські долі.

Можливо, у майбутньому я експериментуватиму зі складнішими, нелінійними формами.  Однак для першого роману мені було важливо створити щось емоційно доступне і зрозуміле. Цей вибір дав змогу не тільки поділитися особистим досвідом, а й відобразити реалії, які назавжди стали частиною нашої історії.

• Працюючи над такою складною темою, за яку Ви взялися, з якими труднощами під час написання зіткнулися, скільки взагалі тривав цей процес?

— Найскладнішим для мене було правдиво показати побут жіночої виправної колонії, передати мову ув’язнених. Я трохи схиблена на фактчекінгу, тому шукала інформацію у звітах правозахисників, переглядала інтерв’ю ув’язнених. Оскільки в суспільстві цю тему порушують нечасто, доводилося ретельно збирати, аналізувати й фільтрувати дані, щоб відтворити справжні емоції та реалії жіночих колоній.

Активне написання тривало близько трьох місяців. Проте ще два роки я поверталася до рукопису, змінювала його, видаляла фрагменти, які не рухали історію вперед, переписувала цілі розділи й давала їм час «відлежатися». Іноді настільки втомлювалася від тексту, що на кілька місяців відкладала його «в шухляду». Та коли знову бралася до рукопису, щоразу бачила його по-новому. Ці паузи допомогли зробити текст ціліснішим і глибшим.

• Як розвивалися події після отримання відзнаки та як роман знайшов видавця?

— Я подала свій рукопис на «Коронацію слова» у 2021 році, а результати мали оголосити 2022-го. Проте повномасштабне вторгнення все змінило: культурні процеси в країні сповільнилися або й зовсім зупинилися. Замість дедлайнів з’явилися значно серйозніші виклики, а виживання книжкової галузі стало великим питанням.

Із часом процеси налагодилися, і мене особисто підбадьорив інший фактор: того ж року я отримала першу премію від Європейського інституту літератури за невеликий есей про війну. Це додало мені впевненості шукати видавця для «Анфілади». Я подала роман на конкурс видавництва «Богдан» та на «Чернігівську книгу року». Оскільки в «Анфіладі» йдеться про реальну Чернігівську виправну колонію № 44, організатори конкурсу звернули увагу на мій текст.

Далі події розгорталися надзвичайно швидко: «Анфілада» посіла перше місце в конкурсі «Чернігівська книга року 2023». Після цього видавництво «Богдан» зацікавилося романом, ми підписали контракт, і приблизно в той самий час оголосили результати «Коронації слова» — мені присудили відзнаку «Міжнародний вибір». У 2024 році книга потрапила до довгих списків «Книги року BBC», це вже видавництво подавало надрукований роман на конкурс.

• Як і де відбувалися презентації книги?

— Оскільки я мешкаю за кордоном, реальну зустріч із читачами довелося замінити онлайн-презентацією на сайті видавництва «Богдан». Та я впевнена, що живі заходи ще попереду: хотілося б бачити реакцію людей, відповісти на їхні запитання й обговорити роман особисто. У 2024 році «Анфілада» була представлена на Франкфуртському книжковому ярмарку та на великому книжковому ярмарку в Іспанії. Для мене це неабияка подія: бачити свою книгу серед новинок із усього світу — неймовірно надихає. Утім, найбільше тішать відгуки читачів. Дехто зізнавався, що вперше замислився над життям «за ґратами», а хтось упізнав у долі героїнь щось близьке до власного досвіду. Для письменника це найцінніше: відчувати, що твір викликає емоції й западає в серце.

• Чи вплинула «Коронація слова» на Вашу письменницьку кар’єру?

— «Коронація слова» — це один із найпрестижніших літературних конкурсів в Україні, який уже відкрив багато нових авторів. Я дуже пишаюся тим, що мій роман отримав відзнаку «Міжнародний вибір». Хоча для швидкого видання у моєму випадку вирішальною стала зацікавленість видавництва «Богдан» й перемога у «Книзі року», але відзнака від «Коронації слова» є справжнім знаком якості. Це додало мені впевненості у своїх силах і відповідальності. Тепер, коли починаю новий рукопис, то розумію, що планку поставлено високо, і потрібно створити не менш якісний текст.

• Над чим працюєте тепер?

— Зараз із видавництвом «Богдан» ми завершили роботу над моєю збіркою короткої прози «Mea Culpa». Це збірка новел, у яких ідеться про війну крізь призму різних досвідів та епох. Кожна історія в цій книзі — це окремий погляд на війни, що торкнулися різних країн: від України та Грузії до Ічкерії та Сирії.

Збірка охоплює широкий спектр жанрів: від есеїв до байок і легенд, що підкреслює різноманітність людських історій і переживань під час конфліктів. Я не прагнула порівнювати досвіди, а хотіла показати, що війна всюди несе горе, сльози і смерть, але водночас виявляє мужність, силу духу й любов.

Написані під час війни в Україні, ці історії мають нагадати, що навіть найжорстокіші війни врешті закінчуються. Переосмислення цих подій допомагає зрозуміти, що життя триває, а людський дух здатен відновлюватися навіть після найбільших утрат.
Коротка проза відрізняється від роману форматом і динамікою, тож я з нетерпінням чекаю, як її сприймуть читачі.

Паралельно дописую третю книжку, яка контрастує з «Анфіладою» за тематикою й настроєм. Цього разу йдеться про життя в Туреччині: кумедні буденні й туристичні пригоди, особливості культури й малі відкриття, які робиш, занурюючись у нове середовище. Такий легкий, жартівливий тон дуже відрізняється від важкої атмосфери «Анфілади» і збірки «Mea Culpa». Не знаю, чи зацікавить видавця такий формат, але він дає змогу показати мене як авторку з іншого боку. Сподіваюся, що обидві нові книжки знайдуть своїх читачів. Для мене письменництво — це не статус, а процес розмови, і якщо ця розмова відгукується в чиємусь серці, це найбільша винагорода.

Спілкувалася Юлія Бережко-Камінська

Про роман «Анфілада»

Розповідаючи історію своєї родини, головна героїня змальовує період розпаду Радянського Союзу, становлення Незалежної України, систему шкільної освіти, виникнення стихійних ринків, Помаранчеву революцію, жахливий стан пенітенціарної системи України, торкається теми АТО. Україна в романі виступає окремим персонажем і поряд з іншими переживає низку трансформацій. Через діалоги героїв порушуються болючі теми, про які не заведено говорити вголос.

Метафорою історії є наскрізна анфілада місць, чужих квартир, пустих кімнат, з яких героїня йде, щоб більше ніколи не повернутися.

Ідея роману полягає в питанні — чи здатна людина з тавром «соціального дна», без освіти й особливих талантів, принести в наше суспільство моральні цінності, які б хотілося наслідувати?

Зрештою, роман «Анфілада», як і будь-який інший, — роман про людину. Про темне і світле всередині нас, про дружбу і кохання, бурхливі почуття і важкі розчарування, про надію і радість у найважчі моменти.

Сюжет роману спочатку занурить в історію дівчинки, яка пройшла через дитячий будинок, інтернат, прийомну родину, а згодом – війну на Сході та жахіття повномасштабного вторгнення. Вона часто мріяла та думала, ким була її справжня мати, і одного дня цупкий конверт у поштовій скринці дає їй шанс це з’ясувати.

З історії однієї долі авторка трансформує текст в історію долі іншої, розповідаючи про насичене подіями життя, у якому буде чимало випробувань, зустрічей й чужих квартир, розчарування та піднесення.

Сюжетні елементи роману базуються на реальних подіях, його герої є справжніми людьми, хоча імена змінені, а місця дії не вказані конкретно. Використання художніх засобів мінімальне, вигадки майже відсутні.