Оксана Радушинська: «Коли мама вивезла мене на сцену — уся зала підвелася й аплодувала стоячи»
27.01.2025Із нагоди ювілейного року «Коронації слова» продовжуємо ближче знайомити з нашими переможцями та розповідати про те, як складається їхня творча доля. Оксана Радушинська — українська журналістка, поетеса, письменниця, теле- та радіоведуча, режисерка. Почесна громадянка міста Старокостянтинова (2009), голова ГО «Творча сотня “Рух до перемоги”».
Оксана закінчила курс навчання в «Укртелерадіоінституті» за спеціальністю «Основи журналістики», Хмельницький інститут соціальних технологій за спеціальністю «Видавнича справа і редагування», за спеціальністю «Журналістика» та Відкритий міжнародний університет розвитку людини «Україна», здобувши кваліфікацію магістра з журналістики. Працює за фахом як радіожурналістка. Є авторкою та співавторкою сценаріїв низки культурно-мистецьких, шоу заходів та програм, співорганізаторкою Всеукраїнського фестивалю «Імпреза по-самчиківськи у Зелену неділю».
Оксана Радушинська — членкиня Хмельницької міської літературної спілки «Поділля», Національної спілки журналістів України, Національної спілки письменників України та Міжнародної громадської організації «Жінка ІІІ тисячоліття». Від початку війни росії проти України Оксана Радушинська разом із Творчою сотнею «Рух до перемоги» провадить активну волонтерсько-культурологічну і патріотично-мистецьку діяльність.
Письменницький доробок Оксани Радушинської містить насамперед дорослу та дитячу поезію та інші книжки для дітей шкільного віку, низку аудіокниг.
— У 2011 році Ви стали лауреаткою І премії «Коронації слова» в номінації «Романи. Для дітей 7-12 років». Який твір Ви представили і якою видалася його подальша доля?
— Це була повість «Зелен-день, або Чарівні русалчині коралі». Уже наступного року твір надрукувало видавництво «Навчальна книга «Богдан». Книга досі продається на багатьох інтернет-платформах. Для мене це була перша спроба «великого тесту», адже раніше на наважувалася на форми, більші за оповідання. І «Зелен-день…» теж мав бути оповіданням. Утім, пригоди двійнят — невгамовних брата і сестрички, які випадковим чином опинилися втягнутими у цілу низку фантастичних подій, разом із міфологічними представниками українського фольклору вступили в боротьбу проти зла, захопили мене на стільки, що важко було скорочувати текст до того, як він набув логічного завершення. Люблю цю повість, адже в ній можна зануритись у красиве українське літо, казку, яка оживає зовсім поруч, повчитися нашим народним звичаям, які органічно вплітаються в сучасне життя. Так буває тільки в дитинстві.
— Що надихнуло податися саме на цей конкурс? Це була перша спроба? Пам’ятаєте той день, коли дізналися про свою перемогу? Із ким розділили цю радість?
— Участь, а тим більше — перемога в «Коронації слова» була для мене мрією і метою. Думаю, як і для багатьох авторів. Адже бренд «Коронації слова» — своєрідна марка якості літературного тексту. Я подавалася на конкурс тричі. Два перших рази залишалася поза призовими місцями. Але це лише додавало мені енергії й наполегливості, аби більше працювати над текстами, робити їх якіснішими. Урешті перша вдала спроба одразу ж підняла мене на найвищу сходинку в номінації. Які тоді були емоції? Щастя! Коли зі сцени назвали нікому невідоме ім’я — Оксана Радушинська, коли мама вивезла мене у кріслі колісному на сцену — уся зала підвелася з місць і мені аплодували стоячи. Пам’ятатиму ці відчуття усе своє життя! Тоді познайомилася з багатьма письменниками і письменницями, з якими комунікуємо й дотепер, із пані Тетяною і паном Юрієм Логушами — це таке емоційне тепло, яке зігріває навіть на відстані. Згодом була в журі конкурсу, оцінювала роботи наступних конкурсантів і переконалася в неупередженості щодо робіт — ти оцінюєш текст, не знаючи, хто його написав. До слова, після кількох перемог я двічі знову не потрапляла до призерів «Коронації слова». Як бачимо, перша премія не слугує індульгенцією для подальших.
— Однак на цьому Ваш послужний список успіхів у «Коронації слова» не завершується. Ще двічі стаєте дипломанткою, у номінації «Пісенна лірика для дітей» (2012 р.) та в номінації «Романи» (2014 р.). Чим для Вас є ці перемоги?
— Щоразу це — зустріч із «коронаційною родиною», це — приналежність до творення літературної епохи, яку створила і продовжує творити «Коронація слова». Роман «Коли сонце було стозрячим. Амулет волхва», який переміг у символічному 2014 році, пронизаний паралелями із сучасною боротьбою України. Попри те, що події роману розгортаються в дохристиянські часи, попри сюжет з елементами фентезі, він наповнений такими разючими символами і змістами, про які ми довідалися тільки в період повномасштабної війни. Роман вийшов у луцькому видавництві «Твердиня», його наклад розпродано. Я дуже хотіла б, аби роман був перевиданий, можливо, в іншому видавництві, оскільки він дотепер не втрачає своєї актуальності. Окрім того, є нашим, українським фентезі з елементами нашого фольклору і міфології.
— Чи щось змінилося після перемог у конкурсі? Чи дав Вам конкурс якийсь поштовх, звернув на Вас увагу видавців та читачів?
— Найперше — змінилося моє сприйняття себе в літературі. Я усвідомила величезну відповідальність у праці зі Словом. Тобто, тепер мене сприймають не як авторку-початківицю, для якої існує певний карт-бланш для помилок. Ні, я маю відповідати за якість будь-якого тексту, бо мене визнала «Коронація слова»! Звісно, конкурс допомагає знаходити видавців і читачів завдяки своєму сформованому авторитету. Але без постійного самовдосконалення, без якісних текстів і тем не варто розраховувати на «манну небесну». Конкурс дає поштовх, а далі — працюй!
— Коли зайшла на сторінку про вас у Вікіпедії, я була вражена кількістю Ваших перемог, подяк та відзнак на різноманітних конкурсах і фестивалях. Це свідчить також і про Вашу неймовірну активність і працьовитість. Зокрема й під час війни. Минулого року Вас нагородили нагрудним знаком Головнокомандувача ЗСУ «За сприяння війську». Ви багато часу і сил приділяєте гуманітарно-культурологічній та мистецько-патріотичній складовій діяльності. Що з цього стало вважаєте найбільш знаковим, на що саме було спрямовано найбільше Ваших зусиль?
— Мені подобаються емоції конкурсного змагання. Я спокійно сприймаю поразки і так само — перемоги. Авжеж, якщо участь у конкурсі виявляється переможною — це дарує певний позитивний емоційний заряд. Хоча перемога не є для мене самоціллю. Це, швидше, приємний бонус у творчій діяльності.
Що ж стосується мистецько-патріотичної складової, то це не лише літературний аспект, а здебільшого — концертний. І звичайний, волонтерський, який стосується забезпечення армійців необхідним, надання конкретної допомоги. Так було від 2014 року. Тепер акцентую благодійну діяльність здебільшого на мистецькій складовій.
— Минулого року з’явилося перевидання Вашої книжки «Метелики в крижаних панцирах». Про що вона і що спонукало її перевидати?
— Найперше — затребуваність із боку читачів. Книгу включено до шкільної програми за рекомендацією МОН для 7–8-х класів, а невеликий наклад, який вийшов у 2015 році у «Видавництві Старого Лева», давно розкупили. Додрук накладу видавництво не робило. Це було справжньою проблемою — до мене і до видавництва регулярно зверталися вчителі з проханням продати бодай примірник. Але примірників просто фізично не було. Ситуація змінилася лише минулоріч напередодні старту нового навчального року, коли у видавництві «Знання» вийшло перевидання (дещо змінене й доповнене) «Метеликів…». У книжці йдеться про дівчинку, яка осиротіла та набула інвалідність унаслідок ДТП. На прикладі її стосунків із дядьком і тіткою, братом, однолітками, учителями підлітки знайомляться з особливими умовами буття у світі дитини з інвалідністю, можуть навчитися толерантності у спілкуванні з «іншими». Це книга не про жалощі, а про життя і досягнення цілей. А ще вона важлива, зважаючи на те, що в Україні люди щоденно зазнають каліцтв унаслідок війни, для формування доброзичливого ставлення до тих, чиї фізичні особливості відрізняються від загальноприйнятої норми. Бо в нашому суспільстві це й досі залишається проблемою.
— Ви створили низку просвітницьких аудіозаписів для дітей на різні важливі теми, серед яких і Голодомор 1932-33 років. Що Вас спонукає братися саме за ці тяжкі теми? Як Голодомор торкнувся Вашого роду?
— На щастя, мого роду Голодомор торкнувся не на стільки жорстоко, як інших родин. Маю на увазі, що від голоду не помер ніхто, хоча зазнали цієї біди, як і більшість українців. Цією темою я перейнялася найперше як журналістка, коли збирала свідчення по селах Старокостянтинівщини в тих, хто пережив голод. Далі до журналістської складової додалася літературна і, як наслідок, вийшла серія аудіопередач, де збережені голоси тих, хто пам’ятав страшні 1932–33-ті роки. Порушувати ці теми, не дати розчинити їх у плині літ — це обов’язок кожного, хто вважає себе українцем. Так, у нашого народу вже є біль, який ятрить більше, — війна. Але мусимо розуміти, що війна стала наступним етапом фізичного винищення нашої нації. Коли чітко бачиш причинно-наслідковий зв’язок, тоді маєш ясніше розуміння, у якому напрямку рухатися.
— Що Вас мотивує по життю так багато працювати? У чому знаходите найбільшу розраду?
— Я не вважаю, що багато працюю. Бувають періоди апатії, ліні, неможливості зібрати себе до купи. Це нормально для всіх нас, чи не так? Особливо в тих реаліях війни, у яких живемо. Мені пощастило поєднувати хобі і професію — я пишу. Навіть на радіо, де зараз працюю, це одна з іпостасей писання. Бо ж перш ніж озвучити якусь інформацію, її потрібно написати. Головна мотивація — усвідомлення, що тільки рух гарантує життя. Усе інше — існування.
— Що для Вас найголовніше в житті і творчості?
— Бути в гармонії із собою. Бути корисною для інших.
— У складі ГО «Творча сотня «Рух до перемоги» Ви здійснили понад 500 благодійних концертів «З любов’ю — заради миру» у військових частинах, у госпіталях на військових полігонах України, у величезній кількості населених пунктів Сходу України… Як усе почалося? Як ці поїздки вплинули на Вас, на Ваш внутрішній світ і творчість?
— Попасна, Щастя, Станиця Луганська, Старобільськ, Бахмут, Сєвєродонецьк, Соледар, Волноваха, Мар’їнка, Красногорівка, Авдіївка, Гранітне, Маріуполь… Нині назви цих населених пунктів Донеччини і Луганщини асоціюються з випаленою землею й запеклою війною. Для мене це — пам’ятні місця локацій, де ми з Творчою сотнею «Рух до перемоги» виступали (у лісах, полях, бліндажах, ангарах, у корівниках і на летовищах, у палацах культури і на сільських подвір’ях чи просто на узбіччях доріг…), сміялися, знайомилися з новими людьми, плакали, втрачали — жили. До складу колективу входять люди різних професій, різного віку. Це — професійні співаки, музиканти, освітяни, науковці, бібліотекарі, військові.
Волонтерська діяльність розпочалася у 2014 році. Від квітня 2015 року, коли я з командою вперше поїхала на Схід, до початку карантину через COVID-19, коли в Україні заборонили масові зібрання, ми здійснили 50 волонтерсько-мистецьких поїздок на передову, які частково або повністю я організовувала. Тобто кожні місяць-півтора наша волонтерська команда на 4‒5 днів виїздила на фронт. Це — більше ніж пів тисячі концертів. Підрахунок збився десь після третьої сотні. Під час концертів я виконую функції режисерки і ведучої. Але це не та ведуча, яка працює за завчасно створеним сценарієм. Адже кожна зустріч — імпровізація, яка залежить від ситуації, від настрою глядачів, від умов проведення концерту. Ну й читаю вірші.
— Чи потрапляли в якісь небезпечні ситуації?
— Кожна поїздка на передову загрожує небезпекою. Але не буду зараз переповідати якість екшини, бо вважаю, що жодна ситуація з волонтерами (окрім, звісно, полону чи загибелі) не йде в порівняння з тими небезпеками, з якими постійно стикаються наші військові. Як, до слова, для мене є неприйнятними вислови про культурний/економічний/аграрний та інші фронти. Фронт у нас тільки один. Його тримають наші Сили Оборони. А все інше — діяльність у складних чи дуже складних умовах, яка, втім, не має нічого спільного з фронтом.
І так, після початку повномасштабної війни моя волонтерська діяльність у межах Творчої сотні триває. Бо триває війна.
— Як повномасштабна війна вплинула на Вашу творчість та на Вас особисто?
— Війна вплинула на всіх нас. Зменшилася кількість емоційних барв, певні ситуації стали менш компромісними, певні речі і люди — більш чіткими. Разом із цим швидше почала ухвалювати рішення, з’ясовувати незрозумілі ситуації, говорити теплі слова й робити хороші вчинки. Бо можна не встигнути. Щодо творчості, авжеж, вона змінилася. Натепер я взагалі перестала писати поезію. Якщо на початку великої війни народилася низка віршів-рефлекцій, то натепер — тиша. Але працюю над романом, який стане своєрідною квінтесенцією почутого, побаченого, пережитого за час моїх волонтерських поїздок на Схід. У художньому жанрі в канву історії військового вплетено чимало реальних сюжетів із життя. Я довго не могла підступитися до цієї творчої роботи і саме під час повномасштабної війни текст почав писатися. Якщо встигну завершити роботу над романом і буду задоволена результатом — подамся на цьогорічну «Гранд Коронацію слова».
— Що ж, зичимо Вам успіху!
Спілкувалася Юлія Бережко-Камінська