Коли камера читає текст: як я суджу історії в «Коронації слова»

Георгій Герасимюк, відеограф, режисер монтажу, член журі конкурсу «Коронація слова» (2023–2025)

Коли береш до рук анонімний рукопис, спершу вмикається не внутрішній читач — вмикається камера. Я не «уявляю» оповідь, я знімаю її подумки: відчуваю, як світло падає на обличчя героя, де тиша сильніша за музичний підклад, чи витримає крупний план обраний конфлікт, і чи не розсиплеться монтаж, коли діалогів стане менше. Цей рефлекс — базова частина моєї професії відеографа й режисера монтажу. У журі «Коронації слова» він перетворюється на критерій правди: я оцінюю не красу фрази, а життєздатність сцени в кадрі. У 2023, коли я вперше сидів за столом суддів, саме ця «внутрішня камера» не раз рятувала перспективні, але заговорені тексти: варто було подумки прибрати один пояснювальний монолог — і історія починала дихати кадром.

Уже третій рік поспіль я читаю десятки сценаріїв, п’єс і прозових текстів, не знаючи імен авторів до фіналу. Анонімність дисциплінує: зникає спокуса підмінити аналіз репутацією. Залишається конструкція. Я кладу сцени на уявну таймлайн-полицю: де просідає темп, чи зчитується мотивація без пояснювальних монологів, чи є покриття для монтажу без латок, чи тримає кульмінація не лише папір, а й крупний план. Моя оптика — виробнича. Я ставлю текстові ті самі запитання, що ставив би на препродакшені: яка пластика дії, що робить камера, як працює звук і колір, чи не дешевшає сенс, коли зникають метафори й лишається дія. У перший сезон я виробив корисну звичку робити мисленнєвий чорновий монтаж: переставити сцени місцями, уявно зменшити кількість реплік, подивитися, чи тримається каркас — і далі вже говорити з автором мовою рішення, а не вражень.

Ця робота — не про смак. Це про інженерію історії. Від першого діалогу до фінальної паузи я шукаю три опори. Перша — мотивація, яка зчитується камерою: не декларацією, а вибором героя в межах сцени. Друга — монтажний ритм, що тримає пульс без зайвих повторів і наповнювачів; сцена повинна мати всередині зріз, який дає можливість різати й пришвидшувати, не втрачаючи сенсу. Третя — фінальна емоція, що відкриває головний сенс історії, а не просто закриває сюжет. Коли ці три речі на місці, стиль, колористика, саунд — це творчий простір, а не спроба рятувати драматургію. Я щоразу питаю себе: «Що залишиться в кадрі, коли прибрати авторський коментар?» Якщо відповідь — дія і погляд, текст готовий рухатися далі.

Сила «Коронації слова» — у середовищі. У журі поруч зі мною сидять редактори, драматурги, режисери, продюсери, критики. Ми дискутуємо не «подобається — не подобається», а «працює — не працює». Саме ця розмова цехів — літературного, постановочного, операторського, монтажного — створює рідкісну в нашій індустрії відповідальність: історія повинна витримати і стіл аналізу, і правду майданчика. У 2024 я виразно відчув, як спільні критерії почали впливати на подачі: пітчі ставали конкретнішими, а фінали — стриманими, без зайвих «феєрверків», що не переживають денного світла знімального дня. Часто достатньо було порадити «розчистити прохід для камери» — і сцена отримувала повітря.

Про масштаб інституції найкраще говорять ті, хто вибудовував довкола неї професійну культуру. Володимир Войтенко роками наголошував: конкурс заклав фундамент сценарної школи в Україні й дав поштовх Сценарній майстерні — місцю, де автори вчаться мислити кадром, а не літературною красномовністю.

Кшиштоф Зануссі приїздив на церемонії, працював разом із журі й зберіг про «Коронацію слова» розділ у книжці — не жест ввічливості, а фіксація явища. Навіть пандемійні церемонії, коли нагородження перейшло в онлайн, були поставлені як живий екранний досвід: чітка режисура трансляції, візуальні цитати, що грали з голлівудським каноном, — дрібниці для глядача, але показові для фахівця: конкурс мислить не тільки текстом, а й кадром. Зсередини видно, як з року в рік ростуть вимоги до презентацій і пітчів — це дисциплінує авторів так само, як і нас.

Найвищий момент у моїй роботі — мить відкриття. Коли анонімний сценарій раптом звучить «як кіно», я майже фізично бачу, який об’єктив стане в ключовій сцені, де камера зробить крок назад, а де увійде в простір героя; де музика заміниться живим шумом, а де тиша триматиме сенс. Так колись спрацьовували студентські тексти, що згодом привели авторів до повного метру й відборів на фестивалі. Саме заради таких траєкторій я в журі: щоби помічати історії, готові до екрана, і давати їм чесну підтримку. Моя внутрішня мірка проста: якщо сцена витримує крупний план без діалогів, автор уже на пів кроку ближче до знімального дня.

Українське кіно важливо розуміти в ширшому культурному полі. Ми часто говоримо «українські історії мають світовий потенціал» — і це не риторика. Голлівуд десятиліттями поповнюється людьми з українським корінням або народженими в Україні, і це створює для наших авторів природний контекст, у який вони входять.

Міла Куніс із Чернівців давно стала частиною американського екранного голосу; Мілла Йовович, народжена в Києві, довела, що акторська траєкторія може поєднувати жанр і авторський вибір; Віра Фарміга, вихована в українській спільноті, демонструє, як культурна тяглість живиться в ролях без перетворення на штамп.

Родинний зв’язок Стівена Спілберга з Україною — нагадування, що повага до історичної пам’яті й етики оповіді резонує далеко за межами однієї країни. Дастін Гоффман має київський корінь у родинній історії; Леонард Німой, син емігрантів з Ізяслава, створив образ, який став універсальною мовою;

Джек Паланс (Володимир Палагнюк) — доказ того, що український характер може стати голлівудським архетипом; Девід Духовни й Кетрін Вінник по-різному артикулюють цей спадок у великій культурній розмові; Ольга Куриленко з Бердянська пройшла шлях від європейських майданчиків до мейнстримних франшиз. Для мене як судді це постійне нагадування: ми оцінюємо тексти не для вузького ринку, а в координатах глобальної екранної мови.

Для чого цей перелік у статті про конкурсний досвід? Щоби зафіксувати просту думку: українська оптика — не екзотика для глобального екрана. Вона давно присутня в індустрії й упізнавана світовим глядачем. Завдання конкурсу — перетворювати цю присутність на нові історії, які витримують виробництво. А завдання судді — вмикати камеру ще на етапі читання й чесно сказати текстові: «Так, ти триматимеш крупний план» або «Ні, тут поки бракує дії, яку можна зняти». У підсумкових оцінках я завжди залишаю технічні примітки — короткі підказки, що саме завадить сцені працювати на майданчику, і де її можна підсилити.

Часто питають, що мені дає «Коронація слова». Передусім — дисципліну. Після сотень сторінок я точніше чую фальш: коли персонаж говорить тезами замість робити вибір; коли конфлікт «вирішує» авторський коментар; коли сцену пишуть під ефект, який не переживе денного світла. Але й точніше бачу чесність: коли автор знаходить просту форму, що тримається на діях і поглядах, вона не потребує дорогих трюків — вона працює сама. У 2025 я все частіше бачу тексти, які дозволяють тиші робити роботу: сцена тримає паузу, камера має куди зайти, а сенс не спирається на пояснення — це добрий знак зрілості.

Бути суддею — не про статус на афіші. Це про довіру. Коли я ставлю високу оцінку, я фактично підписуюся під тим, що історія витримає шлях: продюсерську розмову, кастинг, знімальний графік, монтаж, звук, зустріч із глядачем. Коли відмовляю — це теж турбота про автора: краще чесне «поки ні», ніж дороге розчарування, яке зламає віру в ремесло. Мені важливо, що в цій позиції я лишаюся відеографом: я не змінюю професію — я розширюю її. У монтажній я прибираю зайве, щоби зазвучало головне. У журі — роблю те саме зі сценаріями. Наприкінці сезону я завжди повертаюся до своїх нотаток — це мій монтажний стіл, на якому видно, як із 2023 до сьогодні зросла точність мого слуху і як тексти все частіше існують у кадрі ще до першого знімального дня.

«Коронація слова» за два з гаком десятиліття стала не просто конкурсом, а місцем, де слово вчиться бути кіно. Для мене це щоденна практика відповідальності: включити камеру — і побачити, що зіграє на екрані, а що залишиться вправним абзацом. І якщо моє рішення бодай для одного автора стане мостом із рукопису до майданчика, значить, ми всі зробили свою роботу правильно. Слово стає фільмом тоді, коли його бачать професійно. Саме цим я займаюся в журі. І саме за це ціную цю роботу.